Частина 22

Світанок ледь пробивався крізь щілини штор, малюючи на підлозі довгі сірі смуги. Мія прокинулася першою. Вона не одразу розплющила очі, прислухаючись до мірного, спокійного дихання зовсім поруч. Вона лежала на плечі Максима, відчуваючи важкість його руки на своїй талії. Навіть уві сні, коли свідомість відключалася, він оберігав її — цей жест був інстинктивним, власницьким і водночас неймовірно ніжним.

Мія обережно підняла руку й кінчиками пальців торкнулася його щоки. Максим не прокинувся. Шкіра була прохолодною, лихоманка нарешті відступила, залишивши по собі лише легку блідість на його гострих вилицях. Вона затримала руку, перевіряючи лоб — теж не гарячий.

Дивлячись на нього такого — беззбройного, без своєї звичної маски холодного хакера — Мія відчула, як серце стиснулося. Їй нестерпно захотілося поцілувати його. Просто так. Без причин.

«Чому я так швидко до нього звикла?» — промайнуло в голові. Вона намагалася знайти логічне пояснення. Можливо, це відголоски того короткого дитинства, коли вони були друзями, до того, як «Кобло» розірвало їхні світи? Чи він просто перший, хто поставився до неї як до людини, а не як до інструменту? На мить у душу закралася отруйна думка: «А раптом він теж маніпулює? Раптом це частина його гри?». Але вона одразу ж відкинула це. Очі... його очі не вміли брехати, особливо в ті секунди, коли він дивився на неї вчора ввечері.

Мія спробувала обережно встати, щоб не розбудити його, і почала повільно прибирати його руку зі своєї талії. Але Максим, навіть не відкриваючи очей, лише міцніше пригорнув її до себе. Він притиснувся щокою до її шиї, лоскочучи шкіру легким диханням, і зробив глибокий вдих, наче вбирав її запах — запах мила, втоми та безпеки. Від цього вдиху, сповненого якогось тваринного задоволення, у Мії перехопило подих.

У цю мить він розплющив очі.

Мія завмерла. Це було так дивно, так по-чужому — прокидатися поруч із кимось, відчувати таку близькість. Це було лякаюче, але водночас неймовірно приємно. Вона не знала, як реагувати: втекти, віджартуватися чи залишитися?

Вона обрала третій варіант. Її пальці мимоволі переплелися з його пальцями. Вона просто трималася за його руку, відчуваючи, як між ними, у цій ранковій тиші, будується щось набагато міцніше за будь-який цифровий шифр.

— Ти... ти вже не гарячий, — прошепотіла вона, намагаючись знайти хоч якісь слова, щоб розбити цю інтимну напругу.

Максим не відповів одразу. Він лише дивився на неї своїм глибоким поглядом, у якому зараз не було ні краплі холоду. Тільки тиха, спокійна радість від того, що вона все ще тут.

— А ти гаряча, — тихо сказав він, не забираючи руки.

У Мії миттєво округлилися очі. У цьому жорстокому світі, де кожен її рух, погляд і кожен сантиметр  роками сприймалися як товар, цей коментар прозвучав для неї як тривожний набат. Старі інстинкти самозахисту спрацювали миттєво: вона вся напружилася, наче натягнута струна, готова в будь-яку секунду або відштовхнути його, або кинутися геть із цієї кімнати. Пальці, якими вона щойно так довірливо трималася за його руку, заціпеніли, а в горлі згустився липкий клубок страху. Вона вже звикла чекати підступу навіть від найтепліших слів.

— В прямому сенсі, — швидко додав він, помітивши, як різко змінився її погляд і як злякано здригнулися її плечі під тонкою тканиною.

Максим обережно, майже невагомо, торкнувся її лоба своєю долонею. Його шкіра, яка ще вночі палила вогнем, тепер здавалася їй цілющою прохолодою. Він затримав руку на кілька секунд, прислухаючись до пульсації в її скронях, і на його обличчі проступила гірка усвідомленість.

— Гарячий, — констатував він, і в його голосі проковзнула дивна, невластива його зазвичай холодному образу суміш щирої турботи та тихого докору. — Не того ти вчора лікувала, Міє. Ти віддала мені все своє тепло.

Він ледь помітно всміхнувся — то була втомлена, але надзвичайно світла посмішка людини, яка бачить правду наскрізь і цінує її понад усе. Поки вона всю ніч не відходила від нього, прикладаючи компреси, рахуючи кожен удар його серця і молячись невідомим богам, її власна імунна система, вщент розхитана стресом, втечею та нічним холодом, здала позиції. Вона вигоріла дотла, рятуючи його.

Максим почав обережно вставати з дивана. Його обличчя вмить перекосилося від різкого болю в боці, він міцно вчепився в підлокітник, щоб не впасти, але вперто продовжував рух. Кожен подих давався йому важко, бинти на животі натягнулися, проте він не дозволив собі залишитися в ліжку ні на хвилину довше.

— Ти весь ранок трусилася над моїм пульсом, кожну хвилину перевіряла, чи я дихаю, а сама зараз просто згориш у мене на очах, — прохрипів він, нарешті прийнявши вертикальне положення.

Мія сиділа нерухомо, відчуваючи, як її обличчя справді пашить, але тепер це було не від сорому чи гніву, а від справжнього жару, що повільно, важкими хвилями розливався по всьому тілу, роблячи кінцівки ватними. Вона дивилася на нього — блідого від крововтрати, пораненого, ледь живого, але такого непохитного у своєму бажанні віддячити їй захистом. У цьому було щось настільки справжнє, чого вона ніколи не зустрічала в «Коблі».

— Тобі не можна вставати, Максе... — спробувала вона заперечити, але її голос пролунав слабко, хрипко і зовсім не переконливо. — Ти ж ледь тримаєшся на ногах.

— Мені багато чого не можна, Міє, — відрізав він, ігноруючи слабкість у колінах. Його погляд уже сканував кімнату, шукаючи аптечку, яку вона залишила на столі поруч із розшифрованим листом. — Мені не можна було йти проти батька, не можна було рятувати тебе, не можна було підставлятися під кулю. Але дозволити тобі звалитися з ніг саме зараз, коли ми на відстані кроку від розгадки, я не можу. У нас занадто багато спільних справ і, чорт забирай, занадто мало часу, щоб розкидатися твоїм здоров’ям.