Частина 21

Марта сиділа нерухомо, наче витесана з холодного граніту, але під тонкою шкірою її скроні билася жилка — єдиний свідок того, як сильно калатало її серце. Коли погляд Михайла, каламутний від люті й червоний від безсоння, зупинився на ній, вона зрозуміла: час останньої маніпуляції настав. Вона знала про «Кобло» все, але найбільше вона знала про його слабкості.

— Ти шукаєш винних серед псів, Михайле? — її голос пролунав ледь чутно, але в мертвій тиші залу він розрізав повітря, як скальпель. — Ти дивишся на Пашу, на охорону, на камери... Але ти боїшся подивитися в дзеркало.

Михайло повільно повернув до неї голову, і в його очах спалахнуло щось первісне. Він зробив крок до неї, і тінь від його масивної постаті накрила жінку, наче могильна плита.

— Що ти верзеш, Марто? — прохрипів він, нахиляючись так близько, що вона відчула запах віскі та його гаряче, переривчасте дихання.

— Ти сам виростив свого ката, — вона ледь помітно всміхнулася, і ця посмішка була сповнена отрути. — Хто знав твої протоколи краще за тебе? Хто мав доступ до серверів , поки ти пив коньяк і святкував свою велич? Хто місяцями мовчав, спостерігаючи за тобою з тіні?

Слова Марти впали в тишу кабінету з гуркотом обвалу. Михайло завмер. У його голові, наче в зламаному калейдоскопі, почали складатися фрагменти: несподівана відстороненість сина, його нічні чергування за моніторами, те, як він дивився на батька — без страху, але з глибокою, прихованою огидою.

— Максим... — це ім'я вирвалося з грудей Михайла разом із болісним хрипом. Його обличчя перекосилося. Пазл склався так боляче, що він на мить втратив рівновагу, впершись руками в стіл.

У залі почулися перші стримані схлипи. Хтось із молодих секретарок не витримав напруги й закрив обличчя руками, по щоках потекли сльози жаху. Але Михайло не бачив їх. Перед його очима стояв Максим — малий хлопчик, який колись збирав конструктор, а тепер зібрав пастку для власного батька.

— Мій син... мій вишкребок... — голос Михайла перейшов у тваринне виття. Він раптово схопив зі столу важку позолочену статуетку-дублікат і з усієї сили жбурнув її у вікно. Броньоване скло не розбилося, але гуркіт був такий, наче вибухнула бомба.

Він оскаженів. Це була вже не просто лють бізнесмена — це було божевілля зрадженого патріарха. Михайло почав змітати все на своєму шляху, його розбиті кулаки залишали криваві сліди на білих стінах. Він кричав так, що жижки тряслися навіть у найстаріших бійців.

— Двадцять чотири години! — ревів він, і слина летіла з його губ. — Якщо ви не приведете його до мене... якщо ви не витягнете його з-під землі разом із тією дівкою... я зніму шкіру з кожного з вас! Паша! Ти очолиш групу! Ти знайдеш його, або я примушу тебе дивитися, як Соня плаче в останній раз!

Паша зціпив зуби так, що почув тріск у вухах. Він бачив, як Михайло втрачає людську подобу, як його гнів перетворюється на некеровану стихію, що затопить усіх. Марта ж лише сиділа і дивилася, вона збиралася насолоджуватися тим, як два Леви будуть розривати один одного на шматки, поки вона прибиратиме до рук залишки їхньої імперії

Вона кинула йому цю правду, як голодному псу кидають кістку, начинену склом. Марта знала: ніщо не вдарить Михайла сильніше, ніж усвідомлення, що його «велич» була лише ширмою для власного сина, який перевершив його в усьому.

— Дивись на себе, Михайле, — її голос ледь тремтів від прихованої зневаги, поки він трощив залишки своїх меблів. — Ти шукав зрадників по всьому місту, а твій головний ворог спав у сусідній кімнаті. Ти виростив його як зброю, але забув, що зброя не має почуттів до того, хто її викував.

Вона бачила, як він задихається від власної люті, як його світ, побудований на страху, починає тріщати під вагою одного імені . Для Марти це була ідеальна помста. Вона пам'ятала кожну ніч, коли він принижував її, кожен раз, коли він нагадував, що вона — ніхто без його.

 — Ти знала це раніше.— прохрипів він.

— Я підозрювала, — збрехала вона, не кліпаючи.

Михайло стояв посеред кабінету, важко дихаючи, наче щойно власноруч задушив ворога. Його погляд, мутний від люті й червоний від безсоння, повільно перевівся з розбитого вікна на Марту. Вона все ще сиділа в кріслі — з тією своєю ідеальною поставою, яку він завжди ненавидів так само сильно, як і жадав.

Вона чекала на тріумф. Чекала, що він визнає її мудрість, її роль рятівниці. Але Марта припустилася фатальної помилки: вона забула, що Михайло ніколи не прощає тим, хто бачив його слабким. А вона не просто бачила його слабкість — вона її щойно препарувала перед усім «Коблом».

— Ти задоволена? — голос Михайла став тихим, немов шелест сухої трави на цвинтарі.

Марта ледь помітно підняла підборіддя, намагаючись втримати обличчя.

 — Я дала тобі ім’я ворога, Михайле. Я врятувала твою імперію від сліпоти.

Раптово він опинився поруч. Його рука, забруднена кров'ю від розбитого кулака та віскі, різко схопила її за волосся на потилиці, з силою смикнувши назад. Марта скрикнула, її пальці інстинктивно вчепилися в його залізне зап'ястя, але він лише сильніше стиснув кулак, намотуючи пасма на пальці.

— Врятувала? — він вишкірився прямо їй в обличчя, обдаючи запахом гніву та алкоголю. — Ти прийшла сюди поглузувати? Подивитися, як «великий патріарх» дізнається про зраду власної крові від своєї... приблудної коханки?