Частина 20

Паша сидів у темному кабінеті охорони, де лише десятки моніторів відкидали на його обличчя мертвотно-бліде світло. Скрізь на екранах панував хаос: розгублені бійці в білому мареві диму, кашель, крики в раціях. Він повільно опустив пальці з клавіатури. Його долоні були вологими.

Він зробив це. Він щойно підписав собі смертний вирок у світі Михайла, але всередині замість жаху відчув дивне, майже забуте полегшення.

Паша подивився на головний екран, де тепловізор зафіксував, як пікап виривається з оточення. Він знав, хто за кермом.

Паша давно спостерігав за сином боса. Максим не був схожий на Михайла. Старий був хижаком минулого — він керував страхом, кров’ю та грубою силою. Але Максим... Максим був іншим. Він був розумнішим. У його діях була логіка, а не просто жага влади. Він бачив цифри там, де батько бачив лише трупи. Паша розумів: якщо хтось і зможе зламати цей хребет «Кобла», то тільки він.

Статуетка була у них. Паша бачив це на записі до того, як вимкнув живлення. Це була їхня перемога. І його теж.

Екран його особистого телефону, захованого в шухляді, коротко блимнув. Паша глянув на сповіщення.

«Соня вже спить. Не дочекалася тебе сьогодні, знову заснула з твоєю футболкою в руках. Повертайся швидше, ми чекаємо».

У грудях Паші щось боляче стислося. . Саме заради того, щоб вона ніколи не дізналася, що таке «Кобло», він і натиснув ту кляту кнопку.  Він обрав сторону. Тепер шляху назад не було.

* * *

У кабінеті пахло дорогим тютюном і озоном від кондиціонера, що працював на повну потужність, але повітря все одно здавалося важким, наче перед грозою. Михайло стояв біля панорамного вікна, заклавши руки за спину. Його силует на тлі нічного міста виглядав монументально, але в напруженій лінії плечей відчувалася лють, яку він більше не намагався приховувати.

Марта сиділа в кріслі, закинувши ногу на ногу. Її обличчя було ідеальною маскою спокою, хоча вона бачила, як здригаються пальці Михайла на склянці з віскі.

— Андрій не був щуром, Марто, — голос Михайла пролунав глухо, розбиваючи тишу. — Я перевірив його рахунки. Чисто. Перевірив останні дзвінки. Жодного контакту з  Мією. Я вбив вірного пса, бо ти шепотіла мені на вухо, що він занадто багато знає.

Він повільно повернувся. Його очі, налиті кров'ю від безсоння, впилися в її обличчя.

— Я підозрював тебе завжди, Марто. Це те, що тримало нас разом — ми обоє знали, що не можна повертатися спиною. Але останнім часом ти занадто загралася. Цей дзвінок посеред ночі, коли ти думала, що я сплю... І те, як ти наполегливо просила, щоб я швидше покінчив з Андрієм. А тепер ти взялася за Пашу? Хочеш, щоб я прибрав і його?

Михайло зробив крок до неї, і тінь від його масивної постаті накрила жінку.

— В які ігри ти граєш, люба? Ти хотіла розчистити місце навколо мене, щоб залишитися єдиною, кому я довіряю? Чи ти просто прибираєш свідків своїх власних маневрів?

Марта не відвела погляду. Вона лише поправила золотий ланцюжок на шиї — той самий, про який писала мати Мії у своєму листі.

— Михайле, ти втомлений і бачиш тіні там, де їх немає, — холодно відповіла вона. — Я лише захищаю те, що ми будували роками. Паша допустив «збій» у підвалі. Ти справді віриш, що професіонал такого рівня міг просто не помітити хакера в системі?

Михайло раптово нахилився, впершись руками в підлокітники її крісла. Його обличчя було за сантиметр від її.

— Якщо я дізнаюся, що ти ведеш свою гру з  Мією... якщо я хоча б запідозрю, що «лев» зараз у твоїх планах, а не в моєму сейфі... — він зробив паузу, і його голос перейшов у небезпечний шепіт. — Ти знаєш, що я зробив з Вірою. Не змушуй мене згадувати, як це — викреслювати коханих жінок зі списку живих.

* * *

Марта вийшла з кабінету Михайла з прямою спиною, хоча відчувала на потилиці його важкий, наче дуло пістолета, погляд. Вона знала: кожен її дзвінок тепер прослуховується, кожен крок фіксується камерами, а «шістки» Михайла вже дихають їй у спину. Телефон у сумочці був просто іграшкою, через яку не можна було сказати ні слова.

Але Марта не була б собою, якби не мала іншого шляху.

Через мережу підкуплених офіціантів та дрібних кур’єрів, які роками годувалися з її рук, вона передала коротке повідомлення старій Марії в готель «Світанок». Відповідь прийшла швидше, ніж вона очікувала — Марія підтвердила: запечатаний чорним воском лист тепер у Мії.

Марта ледь помітно посміхнулася, поправляючи золотий ланцюжок. Пастка була розставлена. Тепер залишалося лише чекати, коли дівчинка, засліплена болем і надією на порятунок брата, зробить свій вибір.

Лист не був просто попередженням. Марта знала, що Мія, з її хистом і звичкою вчитуватися в кожен рядок, обов’язково помітить те, що пропустить погляд Максима.

Якщо Мія була достатньо уважною, вона мала побачити ледь помітні проколи голкою над певними буквами в тексті. Якщо виписати їх окремо, вони складали не просто слово, а координати старої каплиці на околиці міста — місця, де колись, ще до епохи «Кобла», вони з Вірою ховали свої дитячі секрети.

* * *

Вони повернулися в безпечне місце лише під ранок, коли небо на сході почало набувати брудного, сірого відтінку. Дорога, яка зазвичай займала годину, розтягнулася на три. Максим діяв параноїдально, але виправдано: вони змінили два цивільні авто, залишаючи попередні в глухих дворах, де камери заздалегідь «засинали» за його командою. Кожного разу, коли він відкривав ноутбук, щоб провернути чергову цифрову махінацію, як тоді в готелі, Мія бачила, як важко йому фокусувати погляд.