Частина 19

Михайло сидів у своєму кабінеті, наче в епіцентрі вибуху. Монітори, що раніше транслювали його нескінченну владу, тепер мертвим статичним шумом відсвічували на його обличчі. Склад №4 — його гордість, його архіви, його спокій — перетворився на попіл. Але не це випалювало його зсередини. Перед ним на столі, серед розсипаних паперів, лежав особистий телефон Андрія, який Паша приніс годину тому.

— Кажеш, він не щур? — голос Михайла був тихим, ледь чутним шелестом, і це лякало Пашу більше, ніж якби шеф почав трощити стіни.

— Ні, шефе, — Паша стояв біля дверей, наче натягнута струна, намагаючись не дивитися в очі господаря. — Я перевірив усі логи. Андрій не мав жодних контактів із Мією до тієї ночі. У клубі він опинився випадково — за вашим же дорученням, стежив за «верхніми». Він просто виконував наказ. До кінця.

Михайло повільно підвів голову. У його колись вогняних очах тепер застигла крижана, мертва порожнеча.

— Вона збрехала... — прошепотів він, і це слово прозвучало як вирок. — Вона збрехала тобі, Пашо, у тому підвалі, дивлячись прямо в очі... а я повірив. Повірив, дивлячись на той чортів запис допиту. Сказала, що він — її зв’язковий. А я... я власноруч закрив очі людині, яка була мені вірною десять років. Я вбив єдиного, хто не збирався мене зраджувати.

Раптовим, неконтрольованим рухом він змахнув зі столу важку кришталеву попільничку. Вона розлетілася на тисячу дрібних друзок, кожна з яких блиснула в напівтемряві, наче уламок його власної впевненості у власній непогрішності.

— Вона зробила мене вбивцею власного пса! Вона виставила мене дурнем перед усім «Коблом»! — Михайло вхопився за голову, зариваючись пальцями у волосся, і Паша вперше за всі роки служби побачив, як у його шефа відверто трясуться руки. — Знайди її, Пашо. Чуєш? Мені потрібна Мія. Мені потрібні ті папери. Мені потрібен її язик. Я хочу бачити, як вона буде захлинатися власною кров’ю, благаючи про смерть за кожне слово тієї брехні. Знайди її... інакше підеш за Вірою. Ти знаєш, де її могила, от і ляжеш поруч, не сам звісно.

* * *

Після тієї нічної розмови, коли п’яна й відчайдушна Мія плакала на плечі у Максима, повітря між ними змінилося. Крижана стіна, яку вона вибудовувала тижнями, не просто дала тріщину — вона розсипалася.

Наступні кілька днів пройшли у гарячковій підготовці до вилазки в «Світанок». Максим майже не виходив із-за моніторів, прораховуючи кожен крок, кожен кабель і кожну камеру в готелі. Але тепер, коли Мія заходила до кабінету, він не відчував тієї колишньої напруги, що раніше била струмом.

Максим, який звик відчувати страх оточуючих як запах, першим помітив зміни. Він спостерігав за Мією з веранди, поки вона гралася з Марком у дворі. Вона більше не здригалася, коли його важкі кроки лунали за спиною. Вона більше не застигала кам’яною статуєю, коли він підходив занадто близько. Мія почала посміхатися — щиро, тепло, притискаючи до себе брата. Це була інша Мія: не зламана жертва, а жінка, яка знайшла таємну опору. Максим мружився, намагаючись зрозуміти, звідки в неї взялася ця раптова впевненість, і це змушувало його посміхатися. Він хотів, щоб Мія залишилася тут, у безпеці, поруч із ним.

За ніч до виходу, коли дім поринув у сон, Максим зустрів її на кухні. Вона пила воду, дивлячись у темне вікно.

 — Міє, — тихо покликав він, підходячи ближче. — Ти не мусиш йти туди завтра. Я можу зробити це сам.

Він хотів переконати її, хотів закрити собою від того пекла, яке сам же й допомагав будувати. Але Мія лише повільно похитала головою.

— Я мушу, Максе, — відповіла вона, і в її голосі не було сумніву. —Я не хочу більше ховатися за твоєю спиною.

Вона зробила крок вперед, скорочуючи відстань між ними до мінімуму. Мія підійшла так близько, що Максим відчув тепло її шкіри і легкий запах мила. Вона підняла голову, і в її погляді було стільки ніжності й болю водночас, що у нього перехопило подих. Його погляд мимоволі опустився до її губ. В ту секунду світ навколо перестав існувати: не було ні Михайла, ні «Кобла», ні завтрашньої небезпеки. Максим ледь втримався, щоб не притягнути її до себе і не поцілувати — так палко і відчайдушно, як ніколи в житті. Його пальці ледь торкнулися її руки, але він вчасно зупинився, знаючи: якщо він зробить цей крок зараз, він нізащо не відпустить її завтра в ту димову пастку.

— Будь ласка... — прошепотіла вона, і це слово зависло в повітрі, наче остання пелюстка, що падає на воду.

Це «будь ласка» не було звернене до його розуму, до його логіки чи до його професійного інстинкту охоронця. Воно було спрямоване прямо в його серце — те саме місце, яке Максим роками старанно заковував у цифровий лід і залізо. Він відчував, як цей короткий звук розрізає його захист легше, ніж найтехнологічніший вірус.

Мія просила не про дозвіл ризикувати життям. Вона благала його визнати в ній рівну. Вона просила його перестати бачити в ній лише «об’єкт для захисту»

Він знову дивився на її губи, відчуваючи, як кожна клітина його тіла вимагає вкрасти цей поцілунок, сховати її, зачинити в найглибшому підвалі, аби тільки не бачити, як вона йде назустріч Михайлу. Але він також розумів: якщо він зараз відмовить, він вб’є в ній ту іскру, яка допомогла їй вижити в клубі.

Максим повільно видихнув, відчуваючи, як його пальці, що ледь торкалися її руки, мимоволі стиснулися.