Частина 18

Максим повернувся додому, коли ніч уже міцно стиснула місто у своїх холодних обіймах. У будинку панувала густа напівтемрява, розбавлена лише слабким, жовтуватим світлом кухонної лампи, що кидало довгі, ламані тіні на стіни. Він очікував побачити Мію сплячою, сподівався, що втома нарешті зморила її, але вона сиділа за столом, застигла й пряма, наче мармурова статуя, яку забули в покинутому залі. Перед нею стояла майже порожня пляшка віскі, яку він беріг для особливих випадків — або для дуже довгих ночей.

Вона не спала. Її погляд був прикутий до темного вікна, де в чорноті скла відбивалося лише її власне бліде обличчя. Коли Максим підійшов ближче, він побачив у її очах не очікуваний спокій, а тривожний, вологий туман.

— Де ти був? — її голос пролунав тихо, але в цій тиші він здався гучнішим за постріл. — Няня сказала, що ти повернешся пізно. Що у тебе «справи», про які не говорять вголос.

Максим зупинився за крок від неї. Він відчував запах алкоголю, перемішаний із тонким ароматом її парфумів, який досі дивно дисонував із брудом готельних підвалів.

— Закривав питання, які могли б нас наздогнати, — відповів він так само тихо, обходячи стіл. — Поганий спосіб позбутися кошмарів, Міє. Алкоголь лише робить їх яскравішими.

Він не став забирати у неї пляшку — знав, що зараз це лише викличе протест. Навпаки, Максим взяв із полиці ще одну склянку, хлюпнув собі на два пальці важкої бурштинової рідини і сів поруч. Сів так близько, що відстань між ними скоротилася до того інтимного мінімуму, коли повітря між тілами стає гарячим, а в тиші можна почути, як прискорено б’ється серце іншого.

Мія повільно повернула голову. Її очі були п’яними, з розширеними зіницями, але десь у їхній глибині все одно пульсував той самий незламний, дикий вогонь, який він пам’ятав ще з дитинства. Вона довго, майже болісно вдивлялася в його обличчя, наче намагалася крізь маску незворушного хакера і сина Михайла знайти того хлопчика, який колись обіцяв захистити її від усього світу.

— Марк тут щасливий. Уявляєш? — вона промовила це з такою гіркою ніжністю, що у Максима перехопило подих. — Я заходила до нього. Він спить так розслаблено, розкинувши руки... наче за цими стінами немає псів Михайла, наче ми не сидимо на пороховій бочці, яка от-от вибухне. Він вірить тобі.

Максим відчув, як у грудях щось боляче, тупо стиснулося. Кожне її слово було наче удар під дих. Він знав ціну цього спокою — він вибудовував цю ілюзію щосекунди, спалюючи склади, замітаючи цифрові сліди та вступаючи в небезпечні ігри з Пашею.

— Діти бачать світ простіше, Міє. Для нього світ закінчується там, де починаються твої руки. Ти поруч — отже, він удома.

Вона знову затихла, розглядаючи, як крижаний кубик повільно тане в її склянці. Потім вона раптом подалася вперед. Її дихання, гаряче й терпке, торкнулося його щоки. У цьому жесті було стільки виснаженої довіри, що Максим на мить заплющив очі.

— Я хочу попросити тебе про допомогу, — промовила вона невпевнено, майже пошепки.

Максим завмер, не сміючи поворухнутися. Він дивився на її тонкий профіль, на понівечені нігті, на її губу, яку вона знову закусила, залишаючи свіжий багряний слід. В цю секунду він зрозумів істину, від якої так довго тікав: він би віддав їй власне серце, якби вона просто попросила. Вирвав би його з грудей власними руками, аби тільки вона більше не відчувала цього крижаного страху.

— Що потрібно? — запитав він, і його голос звучав хрипко, низько, видаючи всю ту бурю, що вирувала всередині.

Мія підсунулася ще ближче, її коліно випадково торкнулося його ноги. Запах віскі тепер остаточно змішався з ароматом її шкіри, створюючи якийсь інтимний, запаморочливий коктейль, від якого паморочилося в голові сильніше, ніж від алкоголю.

— Я хочу повернутися туди, — вона вхопилася за його рукав, її пальці стиснули тканину сорочки. — Я хочу забрати статуетку, якщо її ще не знайшли.

Максим різко поставив склянку на стіл. Лід дзвінко вдарився об скло, руйнуючи тишу кабінету.

 — Ти розумієш, про що просиш? — він повернувся до неї, і в його погляді змішалися тривога й гнів. — Михайло виставив там пости, перерив кожен сантиметр, він знає, що ти була в тому номері. Якщо ти з'явишся біля готелю, тебе не просто схоплять. Тебе знищать на місці, Міє. Михайло більше не буде гратися в допити.

— Вона там, Максе! — перебила вона його, її голос наповнився відчайдушною силою. — Вони її не знайшли, бо шукають «дорогоцінність», шукають у сейфах чи під матрацами. А вони шукають не там. Це не просто «лев». Це все, що залишила мені мама. Це останній ключ. Якщо він потрапить до рук Михайла — все було даремно. Моя втеча, смерть Андрія, твій ризик... усе життя моєї матері перетвориться на попіл.

Максим дивився в її благальні, затуманені алкоголем і сльозами очі. Він бачив у них своє відображення і розумів, що програв цю битву самому собі ще до її початку. Він не міг сказати «ні». Не тому, що статуетка була важливою для справи, а тому, що він не міг дозволити їй піти туди самій — а він знав, що якщо він відмовить, вона піде сама.

— Добре, — нарешті видихнув він, накриваючи її тремтячу руку своєю широкою долонею, намагаючись передати їй хоча б частину своєї сили. — Ми заберемо її. Але послухай мене уважно: ти робитимеш тільки те, що я скажу. Крок у крок. Жодної самодіяльності.