Частина 17

 Вітер розгойдував віти старих сосен, які глухо шуміли, наче перешіптувалися про таємниці, закопані під корінням. Марта стояла біля надгробка з чорного граніту, де  було викарбувано: «Віра. 1974–2012».

На плиті лежав свіжий букет білих лілій. Пелюстки були настільки чистими, що здавалися штучними на тлі сірого каменя. Марта поправила одну стеблину, і її пальці ледь помітно тремтіли.

— Тобі ще не набридло? — пролунав за спиною різкий, хрипкий голос.

Вона не здригнулася — знала, що він прийде. Михайло підійшов повільно, важко ступаючи по гравію. Він зупинився поруч, засунувши руки в кишені дорогого пальта, і зневажливо кивнув на квіти.

— Щороку одне й те саме. Ти думаєш, що ці лілії щось змінять? Що вони вибілять те, що ти зробила, чи те, що зробив я? — він гірко всміхнувся. — Мертвим байдуже на флористику, Марто. Їм потрібен спокій, а ти носиш сюди свою провину, як податок.

Марта мовчала, дивлячись на портрет Віри. Усередині неї все кричало: вона щойно, лише кілька годин тому, через три підставні сервери намагалася вийти на зв'язок із Мією. Вона знала, що дівчинка десь поруч, що вона вислизнула з-під носа Паші.

— Я просто пам’ятаю, — тихо відповіла вона.

Михайло раптом схопив її за лікоть і розвернув до себе. Його очі звузилися, ставши схожими на дві щілини в броні.

 — Пам’ятаєш? Чи намагаєшся щось виправити за моєю спиною? — він нахилився до її обличчя, обдаючи запахом дорогого тютюну. — Вчора мої люди зафіксували вихід у мережу з твого кабінету. Кому ти телефонувала, Марто? На який номер ти намагалася пробитися о другій ночі?

Серце Марти пропустило удар, але її обличчя залишилося незворушною маскою. Роки життя в «Коблі» навчили її брехати так, ніби вона каже істину.

 — Я замовляла ці квіти, Михайле. Кур'єри не працюють цілодобово, довелося домовлятися. Якщо ти вже почав перевіряти мої замовлення в оранжереях, значить, у тебе справді справи кепські.

Михайло довго вдивлявся в її очі, шукаючи бодай тінь вагання. Потім повільно відпустив її руку.

 — Справи у мене чудові. А от склад №4, який згорів сьогодні на світанку — це проблема. Хтось випалив його так чисто, що не залишилося навіть запаху бензину. Тільки терміт. Професійна робота.

Марта ледь стримала подих. Склад №4. Саме там Михайло тримав архіви «Кобла» за останні десять років.

 — Хто це міг бути? — запитала вона, імітуючи тривогу.

— Той, хто знає систему. І якщо я дізнаюся, що твій нічний дзвінок і це полум'я пов'язані... — він не договорив, але погляд сказав усе. — Йди до машини. Нам треба готуватися. «Верхні» вимагають звіту, а у нас лише — попіл і порожні камери в готелі.

* * *

День ще не перевалив за половину, але в будинку Максима панувала тиша, яка буває лише в залах очікування перед бурею. Мія заснула прямо на дивані у вітальні — виснаження, яке вона так відчайдушно намагалася приховати за колючим поглядом, нарешті взяло своє.

Максим підійшов до неї безшумно. Він довго дивився на її обличчя, яке уві сні втратило свою запеклу маску. Зараз вона знову була тією маленькою дівчинкою з його спогадів, якій він колись обіцяв, що все буде добре. Він повільно нахилився і поправив ковдру, обережно закриваючи її понівечені руки. Його пальці на мить зависли в повітрі над її щокою, але він так і не наважився торкнутися — боявся, що його холод зруйнує її крихкий спокій.

Він знав: цей сон — лише коротка пауза. Місто вже здригалося від новин про Склад №4.

Максим спустився в кабінет, де в напівтемряві мерехтіли монітори. Його пальці звично лягли на клавіатуру. Потрібно було випалити цифрові залишки термітного заряду, підмінити логи охоронної системи, яка зафіксувала «примарний» сигнал за п’ять хвилин до вибуху. Склад №4 був не просто приміщенням — це був архів Михайла, де зберігалися папери, здатні поховати половину «верхніх». Максим власноруч пустив їх за вітром, щоб очистити простір для нової гри.

На екрані висвітилося сповіщення — зашифрований лист через анонімний шлюз. Максим відкрив його, і його очі звузилися.

«Молоко скисло, Максе. Але я ще не викинув пляшку. Треба поговорити. Сьогодні ввечері, на нашому місці. П.»

Максим відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як у горлі з’являється сухий клубок. Паша. Він знає про «V», знає про втечу і, можливо, здогадується, де зараз Мія.

Те, що він не здав його Михайлу відразу, було добрим знаком, але водночас і найнебезпечнішим. У світі «Кобла» мовчання коштує дорожче за будь-яку інформацію.

— Ти завжди був занадто розумним, Пашо, — прошепотів Максим у порожнечу кабінету. — Питання лише в тому, яку ціну ти виставиш за своє сумління цього разу.

Він глянув на камеру спостереження, що виводила зображення з вітальні. Мія здригнулася уві сні, але не прокинулася. Максим знав, що вихід із будинку ввечері — це величезний ризик. Але якщо він не зупинить Пашу зараз, до ранку за цими стінами буде вся гвардія Михайла.

Він знову повернувся до моніторів, але тепер його рухи стали ще швидшими. Він не просто замітав сліди — він готував пастку. Якщо Паша прийшов по розмову, він її отримає.