Частина 15

Паша стояв у дверях спальні, затамувавши подих, наче сторонній спостерігач у власному житті. У слабкому, синюватому світлі нічника він бачив свою дружину та маленьку доньку.

Йому згадалося, як лише кілька годин тому він повернувся додому. Донька ще не спала — вона чекала на нього, щоб показати малюнок. «Тату, дивись, це ми на морі», — пролепетала вона, простягаючи аркуш, де криві людські фігурки трималися за руки під яскравим сонцем. Він тоді притиснув її до себе, і на мить повірив, що він звичайна людина. Що його руки не пахнуть залізом . Що він може просто бути батьком.

 Вони спали так безтурботно, так чисто, ніби за стінами цього будинку не існувало «Кобла», закривавлених підвалів і передсмертних хрипів. Донька уві сні міцніше обхопила руками плюшевого ведмедя — того самого, якого він купив їй на минулий день народження на гроші, що пахли порохом.

Він дивився на них, і в грудях розливався холодний, липкий жах, який неможливо було запити алкоголем. Паша знав правила цієї гри краще за будь-кого: у світі Михайла сім’я була не фортецею, а вразливим місцем, ідеальним важелем тиску. Якщо він не знайде статуетку, якщо Михайло не зможе заспокоїти розлючених «верхніх», ці двоє в ліжку стануть першими розмінними монетами.

Він повільно, щоб не скрипнула жодна мостина, зачинив двері й повернувся у вітальню. Сон не йшов, він здавався йому зараз смертельною розкошшю. Перед очима, наче випалені на сітківці, стояли кадри: Михайло зі своїм крижаним, скляним поглядом і власна рука, що здригалася після удару.

— Вона не могла її винести, — прошепотів Паша в порожнечу кімнати, стискаючи склянку з водою так міцно, що пальці затерпли. — Я бачив камери секунда в секунду. Вона зайшла в ліфт із цим левом у сумці , а вивели дівчину— з порожніми руками. Вона десь там. Вона сховала її в самому серці готелю, як останню гранату з вирваною чекою.

Він не став чекати світанку. О третій ночі, коли місто завмирає в найхолоднішій своїй годині, Паша вже влетів у хол готелю. Персонал, викликаний терміновими, схожими на удари батога дзвінками, вишикувався в ряд. Заспані прибиральниці в м’ятих уніформах, перелякані портьє, адміністратори з блідими, наче крейда, обличчями.

Паша повільно йшов уздовж цієї живої шеренги. Його кроки лунали по мармуру, як удари молота. Він заглядав у кожні очі, намагаючись вицепити бодай тінь брехні, бодай натяк на спільництво. Його погляд був не людським — це був скальпель, холодний і нещадний.

— Я запитую востаннє, і не раджу вам грати зі мною в мовчанку, — голос Паші був тихим, але від нього віяло сирим підвальним холодом. — Хто бачив дівчину біля технічного ліфта? Хто помітив, як вона крутилася біля вентиляційних шахт чи кошиків для брудної білизни? Сміттєпровід, шахти кондиціонерів, підсобки... Якщо я дізнаюся, що хтось із вас допоміг їй, хоча б просто відвернувши погляд, ви не просто вилетите з роботи. Ви зникнете. Разом із вашими батьками, дітьми й котами. Ви зрозуміли мене?

По рядах пройшов судомний, тремтливий шепіт згоди. Люди стискали кулаки, ховаючи тремтіння рук.

— Тепер — за роботу! — раптом вибухнув він криком, від якого дригнулися важкі люстри в холі. — Перевернути кожну п'ядь цієї будівлі! Розбирайте стелі, виривайте решітки, перетрушуйте кожну наволочку й кожен мішок зі сміттям. Якщо цей лев у готелі — ви його знайдете. Або ми всі підемо на дно разом із цим клятим закладом.

Паша сам пішов до технічного ліфта. Він зайшов усередину й зачинив двері, опинившись у тісній металевій коробці. Він став саме там, де стояла Мія кілька днів тому. Закрив очі, намагаючись вдихнути залишки її запаху — страху, поту й жаги жити. Він намагався думати, як вона. Куди б він сховав те, що важить більше за життя, коли за спиною чути гавкіт псів?

— Ти не могла її винести, Міє, — процідив він, повільно проводячи пальцями по стиках металевих панелей ліфта, шукаючи хоч якийсь зазор. — Ти залишила її тут, бо знала, що це твій єдиний шанс повернутися. Але я знайду її першим. Я   розберу цей готель на молекули, але дістану твій скарб .Обіцяю.

* * *

Паша стояв посеред розгромленого номера . Речі Мії, які за наказом Михайла ще три дні тому запакували в пластикові бокси, тепер були розкидані по підлозі. Він шукав статуетку, а знайшов те, що вдарило сильніше за розряд струму.

«Тікай, Міє. Тікай вже! V»

Паша застиг, відчуваючи, як по спині пробіг холод. Він знав цей почерк. Ці гострі літери, цей характерний нахил — він бачив їх сотні разів на звітах, на чеках, на документах «Кобла». Це не був почерк Марти. Марта писала розмашисто і м’яко. Це був почерк людини, яка роками була тінню Михайла.

— Знайомий почерк... — прошепотів він, і його голос здригнувся від усвідомлення. — То це не Марта тебе вивела ?

Він згадав той ранок у ліжку з дружиною, свій страх за сім'ю, і раптом зрозумів: у цьому зміїному кублі був хтось, хто ризикував набагато більше, ніж він. Ця записка була написана не подругою. Вона була написана ворогом, який вирішив стати щитом.

— Ти хоч знаєш хто тебе захищає, дівчинко? — Паша стиснув папірець у кулаці так міцно, що нігті вп’ялися в долоню. — Якщо це «V», то гра стає смертельною для всіх нас.

Він підійшов до вікна, дивлячись на вогні міста. Якщо Михайло дізнається про цю записку, полетять голови не тільки персоналу готелю. Полетять голови найближчого оточення. Паша відчув, як вибір, який він намагався не робити, тепер стоїть прямо перед ним: віддати записку шефу і врятувати свою шкуру, чи приховати її, ставши частиною таємної змови.