Частина 14

Михайло стояв на скляному балконі своєї резиденції, стискаючи перила так, що кісточки на пальцях побіліли. Внизу, у дворі, його люди обшукували кожну автівку, що виїжджала з території клубу. Паша щось оскаженіло доводив групі охоронців, але навіть з такої відстані Михайло бачив: у його команді оселився страх. І, що гірше — сумнів.

Брехня Мії спрацювала. Ім’я «Андрій» тепер висіло над кожним із них, як гільйотина. Кожен підозрював близького. Чому Мія згадала саме його? Хто з «чистих» працює на два фронти?

Екран планшета на столі безперестанку блимав. Це були люди «зверху». Ті, хто інвестував мільйони в останню поставку товару. Вони не звикли чекати. Вони не пробачали затримок. Повідомлення були лаконічними, але кожне з них читалося як смертний вирок: «Де товар? У тебе 24 години, Михайле, або ми знайдемо того, хто впорається краще».

Він заплющив очі, і перед ним виник момент її втечі. Готель. Паніка. Вона вибігла з номера, притискаючи щось до грудей. Ту саму статуетку. Безглузда керамічна фігурка, всередині якої було зашифровано доступ до рахунків і логістики всього «Кобла».

— Де ти її залишила, Віро? — процідив він крізь зуби.

Він пам'ятав кадри з камер: Мія забігає в технічний ліфт готелю, але виводили її  з нього вже з порожніми руками. Вона не могла винести її з будівлі — охорона на виходах перевіряла всіх. Отже, вона сховала її всередині. Вентиляція? Сміттєпровід? Чи, можливо, вона встигла передати її комусь у тому хаосі?

Михайло обернувся, почувши кроки. Це був Паша. Вигляд у того був жалюгідний: роздерта сорочка, обпалена рука.

 — Ми перерили готель, шефе. Статуетки немає. І таксі... воно належало фірмі-одноденці. Сліди ведуть у нікуди.

Михайло повільно підійшов до Паші і взяв його за комір , вдивляючись у перелякані очі.

— Вона обвела вас навколо пальця. Одна дівчинка пошила в дурні цілу армію. Якщо через добу статуетка не буде на моєму столі, я віддам тебе «верхнім». Вони дуже люблять розбирати людей на запчастини, коли втрачають гроші.

Паша зблід, але кивнув. Коли він вийшов, Михайло знову глянув на нічне місто. Він знав те, чого не знав Паша. Він знав, що Мія не діяла сама. Хтось допоміг їй зникнути так чисто.

— Максиме... — прошепотів він, і в цьому шепоті було більше підозри, ніж батьківської любові. — Тільки не кажи мені, що ти вирішив зіграти у власну гру

* * *

Михайло стояв на балконі, вдивляючись у нічну темряву, яка здавалася йому бездонною. Дим від його сигарети повільно танув у прохолодному повітрі, змішуючись із запахом хвої та дорогого коньяку. У його голові все ще прокручувалися цифри, логістичні ланцюжки та обличчя ворогів, яких він мав стерти з лиця землі. Він був наче натягнута струна, готова лопнути в будь-яку мить.

Тихий шелест шовку змусив його ледь помітно напружити плечі. Марта підійшла зі спини, її кроки були майже невагомими. Вона була в легкому шовковому халаті, який ледь торкався її ніг, віддаючи теплом домашнього затишку, що так контрастувало з крижаним світом Михайла.

Вона зупинилася поруч, не намагаючись одразу порушити його мовчання. Лише через хвилину її рука, тепла й м'яка, лягла йому на передпліччя, трохи вище ліктя.

— Михайле, досить на сьогодні, — її голос пролунав низько й заспокійливо, наче оксамит. — Місто нікуди не втече. Твої справи зачекають до світанку.

Він не поворухнувся, продовжуючи дивитися вдалину, але вона відчула, як м'язи під її пальцями почали потроху розслаблятися. Марта зробила крок ближче, притуляючись плечем до його руки, і цей жест був наповнений такою звичною, майже сімейною інтимністю, якої він не дозволяв собі ні з ким іншим.

— Ходімо назад у ліжко, — тихо сказала вона, заглядаючи йому в обличчя. — Тобі потрібен спокій. Мені потрібен твій спокій.

Михайло нарешті повернув голову до неї. У світлі місяця її обличчя здавалося йому єдиним зрозумілим і безпечним місцем у всьому цьому хаосі. Він затягнувся востаннє, загасив сигарету об попільницю на поруччі й нарешті обхопив її за талію, притягуючи до себе

                                                       * * *

Спогад виринув із глибини пам’яті неочікувано, наче старий шрам, який почав нити на негоду. Він не просто прийшов — він ранив, прошиваючи свідомість гострим усвідомленням того, як дорого коштувала їхня свобода. Перед очима постав той самий ранок, який змінив усе.

Це сталося відразу після того, як він знову її вдарив. Віра вже не пам’ятала, що саме стало причиною цього разу — якась дрібниця, неправильний погляд чи випадкове слово, що здалося Михайлу зухвалим. Біль у вилиці ще пульсував гарячими поштовхами, а в роті відчувався металевий присмак крові, але Віра вже встигла нанести товстий шар гриму. Вона навчилася ховати синці швидше, ніж вони встигали синіти.

Ранок у готельному номері пахнув дорогим тютюном, розлитим віскі та солодкуватим ароматом «Шанель», який Віра носила як обладунки. Сонце пробивалося крізь важкі оксамитові штори, малюючи на підлозі золоті смуги, схожі на ґрати.

Михайло сидів на краю ліжка, застібаючи запонки на сорочці. Його рухи були точними, механічними. Віра спостерігала за ним крізь напівзаплющені повіки, не ворушачись. Вона була виснажена, але її обличчя залишалося ідеальною маскою спокою. Цієї ночі вона грала свою найкращу роль — роль жінки, яка готова розчинитися в ньому, яка не має таємниць, яка належить йому до останнього подиху.