Частина 13

Він стояв у густій тіні дверного отвору, намагаючись навіть не дихати. Йому не хотілося руйнувати цю ідилію — вона була занадто крихкою для цього дому, занадто живою. Світло від низької лампи над столом створювало навколо жінки та дитини теплий ореол, який здавався йому майже нереальним, наче кадр із чужого, щасливого життя.

Він просто спостерігав. Бачив, як їм бракує слів, як повітря між ними вібрує від недосказаності. Вони просто дивилися один на одного — довгий, пронизливий погляд, у якому було більше правди, ніж у всіх інтригах «Кобла». Він помітив, як Мія здригається від кожного випадкового звуку; вона ніби боялася навіть дихати в його бік, сприймаючи його як хижака, що затаївся перед кидком.

Раптом тишу розірвав тупіт маленьких ніжок. Марк не витримав цієї напруги. Він зіскочив зі стільця, кинувся до сестри і міцно, по-дитячому відчайдушно обійняв її за шию.

 — Мійка… — прошепотів хлопчик, втиснувшись обличчям у її плече. А потім, піднявши очі, додав те, що змусило Невідомого внутрішньо здригнутися:

— Чому тітка Марта не відвідує мене вже три тижні? Вона обіцяла…

Він побачив, як Мія застигла. Її погляд, сповнений німого жаху та нерозуміння, повільно перевівся на нього.

«Так, він у мене вже майже місяць. Весь цей час, поки ти здригалася від кожного шороху, він засинав під моїм дахом. А Марта... вона мовчала. Твоя вірна подруга грала власну партію, поки ти повільно помирала від невідомості».

Він бачив, як Мія раптом завмерла, наче відчувши його присутність, і в її очах на мить промайнуло те саме усвідомлення зради, яке він сам вивчив напам'ять.

«Не дивно, що вона нічого не сказала. Марта смілива лише тоді, коли ділить чужі гроші або папери. Але вона злякалася мене, Міє. Злякалася правди, яку я міг випалити ».

Він вдивлявся в її риси, шукаючи хоча б тінь впізнавання, але бачив лише страх.  Вона й гадки не мала, що за цим дорогим костюмом і холодним поглядом ховається той самий хлопчик, який колись, у задушливій гримерці, обіцяв стати її лицарем без обладунків.

«Ти не впізнаєш мене, так? Для тебе я лише загроза. Ще один кат у ланцюгу твого пекла».

В його очах на мить спалахнув нещадний вогонь — жага захистити.

«Вони ще пошкодують, Міє. Усі вони. Михайло, Марта... кожен, хто змусив тебе плакати, заплатить таку ціну, яку не зможе уявити. А поки...» — він мимоволі пом’якшав, бачачи, як вона обережно пригортає Марка до себе, — «поки я буду просто стояти тут, у цій тіні. Я буду просто спостерігати за твоєю посмішкою .».

* * *

— Чорт забирай, Міє, відгукнись, — прошипіла Марта, кидаючи телефон на стіл. Вона відчувала, як зашморг на її шиї затягується. Без Мії вона втрачала свій головний козир перед Михайлом.

У цей самий час, на іншому кінці міста, у кабінеті Невідомого на моніторі мерехтів графік. Кожен сплеск сигналу, що намагався пробитися до смартфона Мії, миттєво гасився холодним, системним «Blocked».

Невідомий стояв біля вікна, спостерігаючи, як за склом дощ розмиває нічні вогні. На його планшеті знову з'явилося сповіщення про спробу входу через захищений канал.

«Марто, ти справді думаєш, що я дозволю тобі знову отруїти її голову своєю брехнею?» — подумав він, навіть не повівши бровою. Його довгі пальці ледь торкнулися екрана, остаточно розриваючи з'єднання.

Для Мії світ навколо став тихим. Вона не знала, що в цю хвилину її телефон — єдиний місток до минулого життя — перетворився на шматок непотрібного пластику. Невідомий створив для неї вакуум. Вакуум, де був лише він, Марк і примарний спокій, куплений ціною повної ізоляції.

Мія вийшла з дитячої, беззвучно прикривши двері. Марк нарешті заснув, обхопивши руками подушку, але їй самій сон здавався чимось недосяжним, майже ворожим. Щоразу, коли вона заплющувала очі, бачила перед собою або розряди струму в підвалі, або крижаний погляд Михайла.

Вона пройшла коридором, орієнтуючись на слабке світло, що пробивалося з вітальні. Невідомий був там. Він не спав. Він сидів у кріслі, розслаблений лише зовні, але вона бачила, як міцно його пальці стискають склянку з водою.

Він відчув її присутність ще до того, як вона зробила крок у кімнату.

 — Чому не спиш? — його голос прозвучав м’яко, але в цій тиші він здався їй гучним, як постріл. — Як ти себе почуваєш?

Мія зупинилася за кілька метрів від нього. Вона була напружена, наче натягнута струна, що ось-ось лусне. Її пальці нервово перебирали край великої футболки, а зуби впивалися в нижню губу, роздираючи її майже до крові.

— Я не знаю, — чесно відповіла вона, і цей хрипкий голос зовсім не був схожий на її власний. — Здається, я взагалі нічого не відчуваю. Крім того, що все навколо — якась викривлена реальність.

Вона дивилася на нього, намагаючись знайти в його обличчі бодай щось знайоме, щось, що пояснило б, чому цей чоловік витрачає стільки зусиль, щоб її сховати. Він підвівся, але не зробив кроку назустріч, поважаючи її простір.

— Я вже казав тобі, Міє, — він знову вимовив її ім’я так, ніби воно було для нього чимось коштовним. — Я тобі не ворог.