Частина 12

Мія сиділа так близько до нього, що відчувала тепла, яке йшло від його плеча, і ледь вловимий запах дорогого тютюну та озону — мабуть, наслідок роботи з технікою. Її пальці все ще тремтіли, судомно стискаючи краї накидки. Пластикові хомути впивалися в зап'ястя вже не просто боляче, а нестерпно, змушуючи шкіру німіти.

— Дозвольте, я допоможу, — його голос пролунав не просто низько, а з якоюсь оксамитовою вібрацією, від якої по спині Мії пробігли іскри.

Вона здригнулася, притиснувшись спиною до дверцят, і затамувала подих. Вдивлялася в його профіль, намагаючись зрозуміти, хто він — черговий кат чи примарний рятівник. Секунди розтягувалися, стаючи в'язкими. Вона відчувала, як пульсує кров у перетиснутих венах.

— Так... — ледь чутно видихнула вона, повільно простягаючи йому руки.

Він нарешті відірвався від планшета. Його погляд — холодний, але неймовірно уважний — на мить зупинився на її обличчі, ковзнув по губах і спустився до рук. У напівтемряві салону блиснуло лезо викидного ножа. Мія мимоволі заплющила очі, відчувши, як його гарячі пальці торкнулися її зап'ясть, фіксуючи їх. Один короткий, точний рух — і пластик із тріском розлетівся.

Мія миттєво відсмикнула руки, притиснувши їх до грудей. Він не поспішав повертатися до роботи. Його рука затрималася в повітрі всього за кілька сантиметрів від неї, ніби він хотів торкнутися червоних рубців на її шкірі, щось сказати... але він лише ледь помітно стиснув челюсті й знову втупився в екран.

Мія почала його розглядати. В кабіні було напівтемно, і світло від планшета підкреслювало його різкі вилиці та ідеально рівний ніс. «Гарний, зараза...» — промайнуло в голові, і це роздратувало її саму. Не можна відволікатися на його зовнішність, коли ти в кроці від прізвиська на гранітній плиті.

— Ми... ми раніше не зустрічалися? — запитала вона, навмисне подавшись трохи ближче, щоб зловити його погляд. — Ви здаєтеся мені знайомим. Може, університет? Чи я бачила вас у місті?

Він навіть не здригнувся, лише кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Мовчання стало таким густим, що його можна було торкнутися руками.

— Куди ви мене везете? — Мія перевела погляд на водія, який здавався частиною автомобіля, але той мовчав. — Гей! Ви хоч розумієте, що я маю право знати, де я помру?

Незнайомець нарешті повернув голову. Тепер він був зовсім поруч, вона відчувала його дихання на своєму обличчі.

— Тобі краще помовчати, — промовив він тихіше, ніж зазвичай, і в цьому шепоті було більше загрози й... чогось ще, чого вона не могла пояснити. — Їхати ще хвилин десять. Сама все побачиш.

Таксі звернуло з траси. Місто зникло, наче його змили дощем. Обабіч дороги виросла суцільна стіна старого лісу. Гілки дерев шкребли по даху машини, як нігті мерців. Мія припала до скла, і холод просочився крізь нього прямо в її серце. «Мене тут закопають? — подумала вона. — Поруч із мамою? За тією самою об’їзною?»

Авто сповільнилося, шини зашурхотіли по хвої та гравію. Нарешті — повна зупинка. Двигун затих, і тиша лісу навалилася на вуха, як важка ковдра.

— Приїхали, — кинув він, різко згортаючи планшет. — Виходь.

Мія штовхнула важкі дверцята. Холодне нічне повітря, просякнуте запахом хвої та вогкої землі, вдарило в обличчя. Вона вийшла з машини, відчуваючи, як тонкі підбори грузнуть у лісовій підстилці. Машина позаду тихо остигала, клацаючи металом, а попереду — лише густі хащі та невідомість, яка дихала їй у спину.

Темрява лісу навколо галявини здавалася суцільною стіною, що стискала легені. Мія стояла на вогкій землі, обхопивши себе руками під тонкою накидкою, і дрижала — не стільки від нічного холоду, скільки від липкого, тваринного жаху, що паралізував волю. Машина позаду неї тихо остигала, клацаючи металом, а незнайомець із планшетом не поспішав виходити, залишаючись у кабіні як німий спостерігач.

Вона вдивлялася в хащі, очікуючи побачити чоловіків із лопатами або світло ліхтарів, що вихоплюють свіжовириту яму. “Ось і все” — билося в голові .

Мія зробила непевну спробу зробити крок назад, ближче до рятівного металу автомобіля, аж раптом її погляд зачепився за щось чужорідне серед цього мороку. По праву руку, прихований за густими кронами старих сосен, стояв невеликий будинок. Він був майже непомітний, якби не одне єдине вікно на першому поверсі, яке світилося м’яким, теплим, майже домашнім світлом.

Мія завмерла. Серце пропустило удар, а потім залатало так скажено, що їй здалося, ніби цей стукіт чути на весь ліс. Вона подалася вперед, мружачи очі, не вірячи тому, що бачить.

За склом, у затишній кімнаті, сидів хлопчик. Він грався якоюсь машинкою на килимі. Біля нього сиділа жінка — старша, з добрим обличчям, у простому в’язаному светрі. Вона щось розповідала йому, і хлопчик сміявся.

— Марк... — прошепотіла Мія, і цей звук вирвався з її горла як хрип. — О боже, Марку!

Ноги підкосилися. Вона ледь не впала, вхопившись руками за капот машини. Сльози, гарячі та нестримні, миттєво застили очі, стікаючи по обличчю, змішуючись із пилом та кров’ю. Світ навколо неї розпався на тисячу осколків. Жах змінився диким, нестерпним болем і нерозумінням.

«Що відбувається?  Марта казала, що вона його сховала. Що він тут робить, посеред цього проклятого лісу? Це пастка? Це ілюзія перед смертю?» — питання розривали голову, але вона не могла вимовити жодного слова. Вона просто стояла і плакала, дивлячись на свого брата крізь подвійне скло — скла автомобіля і скла власної безнадії.