Частина 10

Ангар №4 дихав застояним холодом, сіллю та іржею. Висока стеля губилася в темряві, а під ногами хрустів мазут, змішаний із битим склом. Андрій «Смуглий» лежав у самому центрі кола світла від єдиної лампи, що розгойдувалася на дроті. Його обличчя перетворилося на місиво: одна щока розпухла до невпізнаваності, а над лівим оком, якраз там, де Мія вигадала шрам, тепер зяяла справжня розсічена рана, з якої густо юшила темна кров.

Михайло стояв над ним, важко й сипло дихаючи, як загнаний ведмідь. Його дорогий піджак був відкинутий на брудний ящик, сорочка розстебнута на грудях, а рукави закатані, оголюючи міцні, волохаті передпліччя. Костяшки його пальців були розбиті в м'ясо, і він повільно злизував кров із власної руки, не зводячи з Андрія скаженого погляду.

— Ну що, Смуглий? — голос Михайла вібрував від низького, горлового гарчання. — Кажеш, не любиш віскі? Кажеш, смердить тобі «дешевою смертю»?

Він схопив зі столу пляшку бурбону, відкупорив її зубами і виплюнув пропку прямо в обличчя побитого. Різкий, спиртовий запах миттєво заповнив простір, змішуючись із солодкуватим душком свіжої крові. Михайло почав повільно наливати віскі прямо на відкриті рани Андрія. Той здригнувся всім тілом, видаючи звук, схожий на свист поламаної флейти, але не зміг навіть закричати — горло було забите згустками крові.

Марта стояла за три кроки, ідеально нерухома, наче статуя з чорного мармуру. Вона повільно затягнулася тонкою сигаретою, і вогник на її кінчику був єдиною яскравою точкою в цьому похмурому склепі. Світло лампи підкреслювало її гострі вилиці та хижий розріз очей. Вона не відчувала жалю — лише легку огиду від того, як неакуратно Михайло веде справу.

— Він не заговорить, Михайле, — її голос пролунав кришталево чисто, розрізаючи важку тишу ангара. — Ти надто емоційний. Подивися на нього: він уже на півдорозі до пекла, йому немає сенсу брехати.

Вона підійшла ближче, її підбори сухо цокали по бетону. Рука в елегантній рукавичці лягла на спітнілу спину Михайла, ковзаючи по напружених м'язах.

— Мія була дуже переконливою, — прошепотіла вона йому прямо у вухо, підливаючи отрути в його лють. — Вона знала про запах. Знала про твій кабінет. Вона розповідала це так, ніби він пестив її цими самими руками, якими зараз намагається закрити обличчя. Ти ж не хочеш виглядати дурнем перед своїми людьми? Закінчи це.

Михайло заричав, заносячи важкий черевик для останнього удару в скроне Андрія, але раптом його телефон у кишені штанів розірвався істеричною, довгою вібрацією.

Він завмер. Повільно дістав апарат. Прочитав лише три слова на екрані.

Час в ангарі ніби зупинився. Повітря стало таким густим, що його можна було різати ножем. Обличчя Михайла з мертво-блідого стало багряним. Жила на його скроні здулася, наче змія, що готується до стрибка.

— Втекла... — прохрипів він, і цей звук був страшнішим за будь-який крик. — СУКА! ВОНА ВТЕКЛА!

Він з такою силою жбурнув телефон у стіну, що той розлетівся на тисячу дрібних скалок. Марта миттєво відсахнулася. Її маска спокою на мить дала тріщину: зіниці розширилися, а пальці, що тримали сигарету, ледь помітно здригнулися. Це не було частиною її плану. Мія мала бути надійно зачинена, зламана й готова до передачі в «безпечне місце».

— Як це можливо? — голос Марти став гострим і холодним, як лід. — Там же Паша. Там охорона.

— Паша — ідіот! — заревів Михайло, перевертаючи масивний залізний стіл. Гуркіт удару об бетон прокотився ангаром, як грім. — Вони влаштували замикання! Боса дівка... студентка... обвела навколо пальця моїх псів! Вона зараз десь у місті, Марто! З моїми таємницями в голові!

Він розвернувся до Андрія, який ледь дихав, і з дикою люттю вдарив його носком черевика під ребра.

 — Назад у клуб! — прохрипів він охороні. — Підняти всіх! Перевірити кожен притон, кожне таксі на виїзді! Якщо я не знайду її до ранку, я спалю це місто разом із вами!

Михайло рвонув до виходу, його важкі кроки відлунювали ненавистю. Марта йшла за ним, намагаючись вгамувати шалене серцебиття. Вона швидко дістала другий, прихований телефон. Жодного повідомлення від таксиста.

* * *

Михайло залетів у хол клубу, як розпечене ядро. Музика все ще гурчала, вібруючи в стінах, але він не помічав ні натовпу, ні яскравих софітів. Охоронці, що стояли біля службового входу, витягнулися в струнку, боячись навіть дихнути — від шефа пахло кров’ю, віскі та справжньою, первісною смертю.

— Киньте цю тварюку туди, де була дівка! — гаркнув він, вказуючи на побитого Андрія, якого двоє амбалів тягли за руки, як мішок із камінням. — І приведіть мені Пашу. Якщо він ще не наклав на себе руки, я особисто допоможу йому це зробити.

Марта йшла за ним, намагаючись не дивитися на закривавленого Андрія. Його кинули на той самий стілець, де ще годину тому сиділа Мія. Тепер підвал виглядав інакше: пахло озоном від згорілої проводки, на підлозі блищали калюжі води, а в повітрі все ще висіла важка, гнітюча темрява, яку розрізали лише промені ліхтариків.

Михайло підійшов до вимикача, який Мія так майстерно підірвала. Він провів пальцем по обвугленій стіні й раптом завмер. На підлозі, прямо під розеткою, щось блиснуло. Він нагнувся і підняв ту саму голку.

— Голка... — прошепотів він, і в його голосі прорізався істеричний сміх. — Вона втекла за допомогою швейної голки. Паша залишив їй інструмент, Марто. Він не просто ідіот. Він її випустив.