Частина 8

У салоні старої «Ауді» пахло пилом, розігрітим пластиком і холодним потом. Невідомий сидів на задньому сидінні, втиснувшись у куток, наче звір, якого вигнали з рідної печери. Його пальці судомно стискали краї планшета — єдиного вікна у світ, який він щойно власноруч зруйнував.

Він відчував себе голим. Без шести моніторів, без серверної стійки, що гула за спиною, без абсолютної влади над кожним пікселем у цьому місті. Зараз він був просто чоловіком із блідим, майже прозорим обличчям і очима, що пекли від безсоння. Він відкрив останній збережений фрагмент відео з підвалу. Тих кілька секунд, перш ніж він вимкнув живлення, зануривши підвал у темряву, щоб дати їй шанс.

На екрані було обличчя Мії. Близько. Занадто близько. Він бачив кожну краплину поту на її лобі, бачив, як тремтять її вії від нестерпного болю. В ідеальному світі — у тому, який не складався з нулів та одиниць — він би торкнувся цього обличчя. Не через скло, не через цифрову сітку, а по-справжньому. Він уявляв, яка на дотик її шкіра — напевно, гаряча від лихоманки й солона від сліз, які вона так відчайдушно намагалася стримати.

— Пробач мені... — прошепотів він, і цей звук у тісній машині здався йому занадто гучним, занадто інтимним.

Його дихання збилося. Він пам'ятав, як його власне серце калатало в унісон з її, коли Паша підносив голку до її пальця. У той момент він не був хакером. Він був там, у тому вогкому підвалі, відчуваючи кожен її вдих, кожне здригання. Це була інтимність вищого порядку — він знав про неї більше, ніж будь-який коханець. Він знав частоту її пульсу в моменти найвищого жаху, знав об’єм її легень, кожну мікроскопічну родимку на її шиї, яку вихоплювали його інфрачервоні камери.

Він повільно провів великим пальцем по її губах на екрані планшета. Скло було холодним, але йому здалося, що він відчув іскру, електричний розряд, що пройшов крізь кінчики його пальців прямо до серця. Це було боляче й солодко одночасно. Він дивився на неї з такою ніжністю, на яку здатна лише людина, що прирекла іншу на страждання заради вищої мети.

— Ти ж витримаєш, правда? Ти ж хитріша за них усіх... — його голос зірвався на ледь чутне тремтіння.

Він притулився лобом до холодного скла планшета, заплющивши очі. У цій позі було щось релігійне, наче він молився на свій єдиний вцілілий ідол. Він знав, що зараз вона там, у темряві, стискає ту саму голку, яку він їй "подарував", забувши рукою Паші. Це було їхнє таємне причастя. Його кров була на руках Михайла, а її біль — на його совісті.

— Тільки не ламайся, Міє, — прошепотів він у вимкнений екран, наче його голос міг магічним чином долетіти до підвалу. — Бо якщо згасне твоє світло, я назавжди залишуся в цій темряві.

Він різко підняв голову. Його очі знову стали холодними, але в глибині зіниць все ще жевріло те саме інтимне полум'я.

— Тисни на газ, — кинув він водієві. — Нам треба бути біля клубу до того, як Михайло зрозуміє, що  — це лише димова завіса.

Машина рвонула з місця, розрізаючи ніч, а Невідомий продовжував стискати планшет, відчуваючи, як під тонким пластиком все ще б’ється серце дівчини.