Частина 7

Важкі залізні двері підвалу зачинилися за Михайлом із глухим, остаточним звуком, що нагадував удар кришки труни. Паша залишився наодинці з дівчиною. У тьмяному, жовтому світлі лампи, що продовжувала нервово гойдатися під стелею, його постать здавалася ще масивнішою. Він не поспішав. Кожен його рух був вивіреним, механічним, позбавленим будь-якого емоційного забарвлення.

Екран його телефона, що лежав на краю заляпаного іржею столу, раптом блимнув. Паша кинув швидкий погляд на сповіщення. Повідомлення від дружини: «Заїдь після зміни, купи молока. Свіжого, бо Соня ранком плакатиме без каші».

На мить його кам'яне обличчя здригнулося. Тінь ледь помітної, майже примарної посмішки промайнула по губах. Він швидко набрав відповідь: «Куплю, рідна. Соня вже спить?».

Отримавши миттєве «Так, сопе, як ведмежа», він сховав телефон у кишеню. Цей короткий діалог був його якорем у нормальному світі, де існували дитячі каші та затишні вечори. Але тут, під трьома метрами бетону, він був інструментом. Холодним, гострим і безжальним.

Паша поправив обручку на пальці й повернувся до Мії. Дівчина виглядала розбитою. Її босі ноги, посинілі від холоду, дрібно тремтіли на брудній підлозі. Вона нагадувала йому власну доньку під час грози, і це порівняння роз'їдало його зсередини, наче кислота. Щоб заглушити цей голос сумління, він діяв жорсткіше.

Він з гуркотом кинув на стіл важку шкіряну сумку. Звук металу об дерево змусив Мію здригнутися й заплющити очі.

— Михайло поїхав. Він любить розмови про життя, погляди в душу... А я — ні, — голос Паші пролунав глухо, наче з-під землі. Він почав повільно закочувати рукави сорочки, оголюючи передпліччя, вкриті старими шрамами. — Михайло розлючений через кордон. А коли бос нервує, я працюю швидше.

Він дістав із сумки довгу тонку голку для пірсингу та флакон із нашатирем. Жодних щипців для нігтів — це занадто просто. Паша віддав перевагу тоншому болю, який випалює нерви зсередини.

— Твої дані підчищені, Міє. Ти для світу — привид. А привиди зникають безслідно. Повір, завтра я питиму каву з сім'єю, а про тебе ніхто й не згадає.

Він різко перехопив її праву руку. Його хватка була залізною, пальці стиснули її зап'ястя так, що суглоби ледь чутно хруснули. Мія спробувала вирватися, але Паша притиснув її долоню до столу всією своєю вагою.

— Не смикайся, буде гірше, — процідив він.

Він не став різати шкіру. Замість цього він взяв голку й повільно, з професійною точністю, загнав її під ніготь вказівного пальця — неглибоко, лише на міліметр, щоб торкнутися найбільш чутливого нервового вузла. Підвал розірвав дикий, захлинаючий крик Мії.

— Перше запитання, — спокійно продовжив Паша, ігноруючи її сльози. — Хто навчив тебе зламувати цифрові замки такого рівня?

— Я... я не знаю! — хрипіла вона, звиваючись від нестерпної пульсації в пальці.

Паша зітхнув, наче розчарований вчитель. Він взяв ватку, густо змочив її нашатирем і різко притиснув до свіжого проколу під нігтем. Хімічний опік на відкритому нерві виявився гіршим за розпечене залізо. Мія вигнулася дугою, її зіниці розширилися, а з горла вирвався лише беззвучний стогін.

— Брехня, — лагідно сказав Паша. — Ти граєш у «дурненьку», але твій замовник професійно стер твоє минуле. Що скажеш на це?

Він знову заніс голку, цього разу над середнім пальцем. Мії здавалося, що вона помирає. Біль від нашатирю випалював свідомість, але образ Марка, який залишився там, нагорі, не давав їй знепритомніти.

— Кажи ім'я, — гаркнув Паша, впираючись коліном у її стегно, щоб зафіксувати тіло. — Хто дав тобі код від сейфа? Якщо я не почую імені, наступна голка піде до самого кореня.

У підвалі стало настільки тихо, що було чути, як кров Мії, змішана з нашатирем, повільно крапає зі столу на бетон. Дівчина була на межі непритомності, її обличчя стало кольору попелу, а губи посиніли.

— Не треба... Будь ласка... Прошу... — ледь чутно, майже одним подихом, прошепотіла вона.

Цей тихий, дитячий благальний звук мав би розтопити камінь, але Паша лише міцніше стиснув щелепи. Він відклав закривавлену голку. Метал дзвінко вдарився об дерево, і цей звук відлунив у вухах Мії, як постріл. Паша повільно витер руки рушником, не зводячи з неї важкого, скляного погляду.

— Я ж казав, Міє, я не люблю розмовляти, — спокійно промовив він, підходячи до важкого металевого щитка на стіні.

Він почав діяти з лякаючою методичністю. Витягнув довгі чорні дроти з мідними затискачами-«крокодилами» на кінцях. Кожен його рух був навмисно повільним, розрахованим на те, щоб Мія бачила кожну деталь свого майбутнього кошмару. Він почав приєднувати дроти до залізних ніжок стільця, на якому вона сиділа. Метал скреготав по бетону, викрешуючи іскри страху в її очах.

Паша робив це не просто так. Він пам’ятав кожне слово, яке йому вчора прошипіла Марта у своєму кабінеті, пахнучи тими самими холодними парфумами: «Пашо, якщо це дівчисько бодай натякне на моє ім’я, якщо вона знає більше, ніж їй дозволено — вбий її негайно. Ніяких свідків. Ніяких винятків».

Він опинився в пастці. Михайло вимагав правди, щоб врятувати свій бізнес на плаву, а Марта вимагала смерті, щоб приховати свою участь у змові проти Михайла. Вона давно хотіла зайняти його місце, і Мія була лише пішаком, якого треба було вчасно прибрати. Паша поглянув на обручку на пальці. Соня. Молоко. Міша. Все це залежало від того, чи зможе він сьогодні бути достатньо жорстоким, щоб задовольнити обох господарів.