Частина 6

Кімната нагадувала серцевину величезного, розпеченого комп'ютера. У повітрі стояв густий напівморок, просякнутий солодкуватим запахом енергетиків та озону від перегрітої техніки. Шість моніторів, що вишикувалися півколом, випалювали зір блакитним сяйвом, висвітлюючи фігуру в глибокому кріслі. Його обличчя здавалося порцеляновою маскою, на якій відбивався кожен рух, кожна тінь, що розгорталася на екранах.

Він не встиг. Ця думка билася в його скронях ритмічним, болючим пульсом. Він прорахував усе, крім людського фактора. Він не встиг вивести її в безпеку буквально на лічені хвилини — Паша виявився швидшим. Паша перехопив її на виході, заблокував шляхи відступу, про які знав лише він.

— Чорт, Паша! — вилаявся він у порожнечу кімнати, і цей хрипкий звук потонув у гудінні кулерів. — Ти завжди був занадто вірним псом. Навіть коли ланцюг уже почав душити тебе самого.

“V” не просто дивився. Він жив там, усередині цієї цифрової матриці, де кожен піксель був підвладний його волі. Тонкі, нервові пальці без зупину танцювали над клавіатурою, вистукуючи ритм невидимої симфонії руйнування. Його власна безсилість у реальному світі трансформувалася в нищівну силу у віртуальному.

На центральному екрані, у високій роздільній здатності, транслювалася драма в підвалі. Камери, зламані ще місяць тому, показували кожен міліметр простору. Коли брудна, важка лапа Михайла лягла на коліно Мії, спина “V” напружилася, наче струна, готова лопнути. У тиші кімнати почулося низьке, звірине гарчання.

Коли Михайло стиснув тонку шию дівчини, змушуючи її хрипіти й хапати ротом вогке повітря, “V” різко подався вперед, ледь не розтрощивши клавіатуру ударом кулака. Погляд зафіксувався на екрані: він бачив, як тремтить її нижня губа — цей дрібний, беззахисний жест відчаю, який Михайло сприймав як ознаку своєї остаточної перемоги.

— Козел... — процідив він крізь зуби, і голос пролунав чужим, механічним. — Ти думаєш, що ти тут закон? Ти думаєш, що можеш лапати її своїми мерзенними руками й залишатися безкарним?

Він відчував її заціпеніння крізь монітор. Михайло насолоджувався своєю владою, не підозрюючи, що ніж уже приставлений до його горла. Один клік миші. Один анонімний пакет даних, надісланий у потрібний кабінет київської перевірки, яка «випадково» опинилася на кордоні саме сьогодні.

На обличчі “V” з'явилася хижа посмішка, коли в кишені піджака Михайла спалахнув екран телефону. Це був його хід. Його фірмовий знак.

На моніторі було видно, як обличчя Михайла кам’яніє. Він випрямився, прибрав руку з її тіла, і Невідомий нарешті зміг видихнути, відкидаючись на спинку крісла. Важкі кроки до виходу здавалися йому музикою. Коли залізні двері відсікли благальний хрип Мії, він заплющив очі, вбираючи в себе цей шалений, майже наркотичний прилив задоволення.

Він перемкнув вікно на аудіоперехоплення.

— «Босе, проблема... Фуру на кордоні загорнули...» — голос начальника охорони в навушниках тремтів від жаху.

Крізь камеру в коридорі було видно, як Михайло зупиняється, наче вкопаний. Він виглядав так, ніби йому під ребра встромили шматок льоду. Його лють була прекрасною. Вона була нагородою за кожну сльозу, що впала з очей Мії на той брудний бетон.

— «Які проблеми?! Там усе проплачено...» — гарчав Михайло в трубку, і було видно, як на його скроні надимається вена.

«О ні, Михайлику, — подумав він, посміхаючись темряві. — Сьогодні твої гроші — це просто папір. Твій кум нічого не вирішує. Ти хотів пограти в бога в підвалі? Тепер пограй у виживання в реальному світі».

“V” знав ціну вантажу в тій фурі. Він знав, що люди, які дали аванс, не приймають вибачень. Конфіскація означала війну, яку Михайло програв у ту секунду, коли вирішив, що може торкатися Мії.

Михайло почав підніматися сходами, і кожен крок лунав у навушниках як постріл.

— «Хто злив інформацію?!» — його крик був сповнений безсилої люті. — «Таке не буває випадково...»

— Звісно, не буває, — прошепотів він, спостерігаючи за ворогом на моніторі. Пальці знову затанцювали над клавішами. — Це був я. І це лише початок твого персонального пекла.

Він знову перемкнувся на камеру в підвалі. Мія сиділа на стільці, маленька, зламана, але жива. Вона не знала, що він дивиться. Не знала, що він щойно зруйнував імперію за десять хвилин лише тому, що не міг винести того, як вона плаче.

Він ввів останню команду. На екрані Михайла в його кабінеті, куди той зараз біг, на весь монітор висвітилася одна-єдина буква: V.

— Тепер бігай, Михайлику. Шукай винних, ламай пальці своїм шісткам... — він знову клацнув клавішею, перемикаючись на внутрішній мікрофон Паші, який уже прямував до Мії. В очах Невідомого спалахнув вогонь нової гри. — А я подбаю про те, щоб ти ніколи не забув цей день. Бо Паша, може, і перехопив її тіло, але її майбутнє тепер належить тільки їй.