Частина 5

Сон накотився важким шлейфом, просякнутим нудотним ароматом дорогих лілій, сигаретного диму та дешевого антисептика. У цьому мареві все було занадто яскравим, наче залитим неоновим світлом, що пробивалося крізь щілини жалюзі.

Маленька Мія сиділа на низькому пуфі в кутку гримерки. Це була кімната без вікон, де стіни були оббиті потертим червоним оксамитом, а повітря здавалося густим від великої кількості пудри та чужих парфумів. Навколо панував хаос: розкидані мереживні корсети, високі підбори, що нагадували зброю, і масивне дзеркало, заставлене пляшками коньяку та баночками з гримом. Мія зосереджено розфарбовувала старий журнал, чекаючи, поки мама «вийде на сцену» до чергового гостя Михайла.

Раптом двері, оббиті шкірою, ледь чутно відчинилися. У кімнату прослизнув хлопчик. Він виглядав чужим у цьому місці — занадто чистим, у білій сорочці з накрахмаленим комірцем, який ніби душив його. Він не плакав, але його очі були занадто дорослими для цього дитячого обличчя. Хлопчик швидко забився в куток за вішак із довгими хутряними накидками.

— Ти знову тут? — пошепки запитала Мія, піднявши очі від журналу. Вона звикла, що він приходить сюди, коли в головному залі стає надто шумно або коли його батько, Михайло, розмовляє «про справи».

Хлопчик визирнув з-за хутра. Його пальці нервово смикали ґудзик на рукаві. — Батько знову кричить на адміністратора. Він каже, що я маю звикати до цього запаху... запаху грошей і поту. А я ненавиджу його. Тут, у тебе, пахне інакше. — Тут пахне мамою, — Мія посунулася на пуфі, звільняючи йому місце, і простягнула розім’яту цукерку, яку поцупила з барної стійки. — Мама каже, що це місце — просто театр, а ми в ньому — глядачі в ложі. Давай сидіти в ложі разом?

Хлопчик обережно сів поруч. Він взяв цукерку, але не їв її, а просто тримав у долоні, ніби гріючи. Його рука випадково торкнулася руки Мії — маленької, забрудненої в олівцях.

 — Михайло каже, що твою маму скоро «замінять», — тихо промовив він, і в його голосі почувся справжній біль. — Я не хочу, щоб тебе теж замінили. Я хочу, щоб ти завжди сиділа тут і малювала своїх сріблястих коней.

 — Тоді я намалюю одного для тебе, — Мія впевнено вивела лінію на папері. — Він буде величезним. Такезним, що зможе перестрибнути через цей будинок і відвезти нас до річки. Там немає дзеркал і червоних стін.

Він дивився на неї з такою відчайдушною надією, ніби вона була єдиним живим створінням у цьому склепі з оксамиту.

— Я буду тебе берегти, — раптом сказав він, і це не звучало як дитяча обіцянка. Це звучало як клятва

Цього разу це був не стук. Це був ледь чутний, зміїний шурхіт паперу об лінолеум.

Мія миттєво здригнулася, серце зробило болючий штуршок у ребра. Вона застигла, боячись навіть дихнути. Хтось стояв там, за тонкими дерев'яними дверима, які можна було вибити одним ударом плеча. Минуло кілька секунд, що здалися вічністю, перш ніж кроки в коридорі віддалилися — тихі, майже невагомі.

Вона підповзла до порогу й підняла білий аркуш, складений удвоє. Руки тремтіли так, що папір дрібно вібрував.

«Тікай, Міє. Тікай вже! V»

Дівчина відчула, як її обдало крижаним потом. “V”. Знову він. Але як?! Вона власноруч викинула сімку в каналізацію, розбила телефон, змінила маршрут тричі. Як він відстежив її в цьому забутому Богом готелі? Він що, бачить крізь стіни? Чи його люди всюди — у натовпі, в автобусі, серед персоналу?

Часу на роздуми не було. Якщо цей анонім знав, де вона, то Михайло був уже в парі хвилин від неї.

Мія почала гарячково збирати речі. Вона натягувала одяг прямо на ще вологе після душу тіло, відчуваючи, як светр неприємно липне до шкіри. Кожна секунда була на вагу золота. Вона запхнула статуетку в барсетку, затягнула вузол на кросівках і накинула куртку.

«Чому він допомагає? — майнуло в голові. — І чи допомагає взагалі, чи просто грається, як кіт із мишею?»

Раптом знизу, з боку вулиці, донісся глухий звук зачинених дверцят автомобіля. Потім ще один. І ще. Це не було таксі. Це була важка, синхронна робота професіоналів.

Мія кинулася до вікна. Відхиливши край штори, вона побачила те, чого боялася найбільше: три чорні позашляховики без розпізнавальних знаків перекрили виїзд із готелю. Люди в темному одязі швидко виходили з машин, злагоджено прямуючи до центрального входу.

— Пізно, — видихнула вона, відчуваючи, як паніка підступає до горла.

Вихід через коридор був відрізаний. Михайло прийшов за своїм «Левом».

Мія розвернулася до вікна. Номер був на першому поверсі, але вікна виходили на задній двір, захаращений будівельним сміттям та іржавими контейнерами. Вона різко смикнула раму — стара деревина зарипіла так гучно, що, здавалося, цей звук почули на всьому поверсі.

Вона перекинула ногу через підвіконня. Холодне нічне повітря, просякнуте дощем, миттєво вдарило в обличчя, протвережуючи мозок. Мія зіскочила вниз, приземлившись на мокрий асфальт, і на мить завмерла в тіні стіни.Сховала компромат.