Частина 4

Михайло повільно повернувся до Паші. Його погляд був схожий на лезо, що повільно проходить по горлу, залишаючи по собі лише крижаний слід.

— Що дали камери? — запитав він. Голос був тихим, але від цього штилю в підвалі ставало важче дихати.

Паша нервово стиснув пальці, намагаючись не дивитися в очі босу. Його долоні були вогкими від поту.

 — Взлом зовні, Михайле Вікторовичу. Працювали профі. Радіус — чотири кілометри. Вони перебили сигнал імітацією системного збою. Ми намагаємося відстежити точку входу, але шанси... шанси малі. Вони знали, куди і коли бити.

Михайло мовчав, розглядаючи власне відображення у темному склі дверей. Чотири кілометри хаосу. Хтось не просто вкрав його річ — хтось підірвав його особистий бог-модуль, його систему безпеки, яку він вважав неприступною фортецею. Це був ляпас, залишений невидимою рукою прямо на його обличчі.

Лють закипала всередині Михайла, як чорна смола. Він намагався знайти вихід цій енергії, але навіть клуб — його особистий вертеп — не приносив полегшення. Михайло спустився в зал, де панував напівморок, розрізаний навпіл пульсуючими неоновими променями. Музика тут не просто лунала — вона вібрувала в підлозі, у стінах, у самому його тілі. Баси били в груди, наче кувалда, намагаючись збити серцевий ритм.

Танцпол звивався перед ним, наче єдина жива істота. Дівчата, чия шкіра здавалася зробленою з рідкого срібла в синьому світлі ламп, рухалися так, ніби в них зовсім не було кісток. Пасма волосся летіли в різні боки, змішуючись із задушливим запахом дешевих парфумів та поту.

Біля бару чоловіки у дорогих костюмах жадібно пили віскі, намагаючись заповнити порожнечу всередині новим перегаром. Михайло моніторив усе це механічно. Його погляд чіплявся за деталі: занадто нервовий рух офіціанта, занадто довгий погляд клієнта в бік охорони. Він шукав аномалію. Шукав того, хто не вписується в цю симфонію розпусти.

У напівтемряві дальніх лож якась пара вже майже перейшла межу пристойності. Вони були затуманені похіттю та алкоголем; їхні рухи здавалися конвульсивними, брудними, позбавленими будь-якої естетики. Жінка, чия сукня задралася вище стегон, щось гаряче шепотіла чоловікові на вухо — цей шепіт був єдиним звуком, який той міг почути в хаосі басів.

Це було так передбачувано, так банально. Весь цей блиск і шум — лише дешева маска, за якою ховалися тваринні інстинкти. Одна з танцівниць, відчувши присутність господаря, підійшла надто близько. Її шкіра блищала від поту та неону. Вона зухвало провела вологою долонею по його плечу, намагаючись зняти цю залізну напругу, але Михайло лише різко відштовхнув її.

— Пішла геть! — процідив він так, що дівчина мало не впала, злякано втиснувшись у стіну.

Він обвів зал важким поглядом, у якому не залишилося нічого людського.

— Всі геть! Закрити зал! — гаркнув він охороні.

Йому остогид цей запах дешевої розпусти. Кожна посмішка здавалася йому глузуванням. Він хотів крові, а не фальшивих пестощів. Повернувшись до підвалу, він застав Пашу біля залізних дверей. Той був блідий як полотно.

— Михайле Вікторовичу... Стас. Він мертвий. Передоз.

Солодкуватий, нудотний запах смерті вже встиг змішатися з вогкістю холодного бетону, забиваючи ніздрі. Стас сидів у кріслі, безвільно відкинувши голову назад, наче знущаючись із безпорадності господаря закладу. У його власному підвалі, під його «найкращою» охороною, єдиний свідок примудрився «вколотися». Це не був випадковий передоз. Це було послання, написане шприцом прямо у нього вдома.

Михайло не витримував. Лють, яку не змогли втамувати ні дорогий віскі, ні порожні крики в залі, вирвалася назовні чорною хвилею. Він залетів у камеру, наче роз’ярений звір. Стас усе так само витріщався в стелю засклянілими очима, і ця його німа тупість стала останньою краплею.

Він, не тямлячи себе від оскаженіння, з розвороту влупив мертвому Стасу в обличчя. Глухий звук удару — хрускіт кістки об кулак — на коротку мить приніс дике, майже хворобливе задоволення. Біль у збитих суглобах — це єдине, що зараз здавалося Михайлу реальним. Стас був кретином при житті, і навіть своєю смертю він примудрився підставити господаря, перетворившись із джерела інформації на смердючу купу непотребу.

Він повільно випрямився, важко дихаючи, і витер закривавлений кулак об білу шовкову хустинку.

— Винесіть це сміття, — кинув він, відчуваючи, як ворог дихає йому прямо в потилицю. — Хто стояв на посту? Хто допустив, щоб цей виродок вколовся прямо тут?!

— Дмитро, — прохрипів Паша, відступаючи на крок. — Але його... його немає на місці. Ми перевірили пост — він пішов за кілька хвилин до того, як ви спустилися. Зв'язку немає. Схоже, намагається вислизнути через службовий вихід.

Михайло завмер. Лід під ногами тріснув, оголюючи крижану безодню. У нього в охороні був щур. Справжній, професійний щур, який прибирав свідків прямо під його носом. Це був страх перед кимось набагато страшнішим, ніж сам Михайло Вікторович.

— Перекрити територію, — процідив він. — Я хочу його живим.

Минуло пів години, перш ніж Паша повернувся знову. Його обличчя було сірим від жаху, а подих збитим.

— Ми знайшли його... на задньому дворі, біля технічних воріт. Дмитро зрозумів, що периметр заблоковано і вийти не вдасться. Щойно хлопці почали наближатися — він просто приставив ствол до скроні й натиснув на гачок. Навіть не намагався відстрілюватися.