Частина 3

Мія притислася до холодної цегли, затамувавши подих так, що в грудях почало пекти. Вона чула кожне його слово — цей спокійний, рівний голос, від якого волоски на руках ставали дибки. Як він міг її не помітити? Смуга світла з вікна розрізала темряву в парі сантиметрів від її коліна.

«Фортуна... ти сьогодні занадто щедра до мене», — промайнуло в думках.

Щойно кроки в кабінеті затихли, а двері клацнули, Мія почала спускатися. Руки боліли, іржаве залізо дряпало долоні, але вона не відчувала болю — тільки гостру напругу, що підступала до самого горла, заважаючи нормально дихати.

Вона зіскочила на землю у вузькому проміжку між стінами будинків. Це був справжній кам’яний мішок, де повітря здавалося густим від запаху мокрого бетону та застояної води в ринвах. Стіни сусідніх будівель стояли так близько одна до одної, що Мія ледь не чіплялася за них плечима. Тут, у глибокій тіні, куди не дотягувалися неонові вивіски, панувала мертва тиша, яку лише зрідка прорізав далекий гул машин.

Нічне місто кишіло людьми. Вулиця перед клубом нагадувала розтривожений вулик: дорогі авто з тонованим склом повільно просувалися в заторах, гучна музика з відкритих вікон перемішувалася зі сміхом і димом сигарет. Яскраві вогні реклами відбивалися в калюжах, створюючи ілюзію свята, але для Мії все це було лише шумом. Вона опустила голову, ховаючи обличчя за пасмами волосся, і змішалася з перехожими.

Серце стислося від гіркоти. Місія виконана ,лев у неї.

«Чому він повернувся раніше?» — це питання свердлило мозок. Марта присягалася, що його не буде до ранку. Марта дала відмички. Марта вимкнула камери... чи навпаки?

Холодний здогад обпік не гірше за лід: невже Марта свідомо кинула її в цю пастку? Невже вона хотіла, щоб Мію просто знайшли в цій ситуації — у цьому кабінеті, на спробі викрасти статуетку?

Телефон у кишені знову завібрував, вириваючи Мію з липких роздумів. Вона завмерла посеред тротуару, не помічаючи, як перехожі штовхають її плечима. На екрані світилося «Марта».

«Сучко,маєш совість телефонувати після цього?»,-подумала дівчина

Десять секунд Мія просто дивилася, як блимає ім'я тієї, хто відправив її в це місце. Пальці тремтіли. Хотілося закричати в слухавку, запитати про підставу, , про Михайла який з’явився нізвідки. Але вона вчасно прикусила язика.

«Будь хитрішою за неї. Не дай їй зрозуміти, що ти знаєш більше, ніж треба», — холодна думка перемогла.

Вона провела пальцем по екрану й притисла телефон до вуха, затамувавши подих.

— Алло? — голос Мії прозвучав на диво рівно, хоча всередині все здригалося.

— Міє! Ти де?! — голос Марти був напруженим, майже істеричним. — Ти вийшла? Кажи, що ти вже далеко звідти!

 — Я на вулиці. Що сталося, Марто? Ти ж казала, що в мене є час до ранку.

 — Все пішло під три чорти! — Марта майже перейшла на шепіт. — Систему безпеки зламали не ми. Хтось інший вліз у камери за десять хвилин до тебе. Я намагалася тебе попередити, але зв’язок глушили... Міє, слухай мене уважно: не повертайся додому.

Мія закрила очі, згадуючи калюжу крові та розмазаний слід від свого кросівка.

— Чому ти не сказала про охорону? — тихо запитала вона, ігноруючи останнє питання. — І про те, що Михайло повернеться раніше?

 — Бо він не мав повертатися! Його витягли з міста терміновим дзвінком.

— Хто йому телефонував?— луною повторила Мія, відчуваючи, як оніміли кінчики пальців.

На тому кінці запала тиша. Тільки тріск перешкод і важке дихання Марти.

— Не телефоном, Міє. Не тут. Якщо Михайло знайде хоч одну зачіпку, він виверне місто навиворіт. Викинь сімку. Зараз же. Чекай мого сигналу там, де ми зазвичай... — голос Марти обірвався короткими гудками.

Мія відняла телефон від вуха. Екран згас, залишивши її один на один із нічним містом, яке раптом стало занадто великим і ворожим. Кожна людина в натовпі тепер здавалася потенційним переслідувачем, кожен автомобіль, що пригальмовував поруч — загрозою.

Вона вже занесла руку над телефоном, щоб назавжди позбутися сім-карти, як раптом екран знову спалахнув. Коротке вібро відгукнулося в самій душі. Повідомлення від невідомого номера.

«Не викидай. Цей номер не відстежить ніхто, навіть люди Михайла. V»

Мія застигла, серце пропустило удар. Хто такий V? За секунду прийшло наступне, ще більш тривожне повідомлення:

«У тебе 120 секунд. Михайло вже наказав перекрити квартал.  Швидко зникай, Міє. Сьогодні не твій день для смерті. V»

Мія застигла, вдивляючись у літери на екрані, що світилися холодним блакитним світлом. V. Хто це? Звідки він знає її ім'я? Звідки знає про Михайла? Питання впивалися в мозок, як голки. Можливо, це хтось із оточення Михайла, хто веде свою гру? Чи, може, Паша, який так дивно мовчав у кабінеті, тепер вирішив стати її ангелом-охоронцем через екран телефона?

Допомога від незнайомця здавалася рятівним колом, але Мія занадто довго жила за правилами Марти, щоб вірити в безкорисливість. У цьому світі за кожне «сьогодні не твій день для смерті» завтра виставляли рахунок, який неможливо оплатити.