Частина 2

У кабінеті Михайла повітря здавалося густим і чужим. Попри те, що речі стояли на своїх місцях, атмосфера змінилася — тепер тут пахло легким парфумом і ледь вловимим, гострим ароматом чужого страху. Михайло повільно пройшов углиб кімнати, відчуваючи, як хтось невидимий нахабно господарював у його просторі. Його погляд миттєво зачепився за білий конверт, що лежав на столі — лист невідомого походження.

— Тут Стас крутився, але я його прибрав. Більше нікого не було, — пролунав голос Паші. Він завжди був надійною людиною, але зараз у його словах відчувалася зайва напруга.

— Де він зараз? — запитав Михайло, різким рухом розриваючи конверт. — У підвалі. Тимчасово без свідомості. Репетував, що тут одна з наших дівчат сховалася. Паша переступав з ноги на ногу, тримаючись осторонь і почергово позираючи то на лист у руках боса, то на самого Михайла.

«Сумуєш за мною?» — ці слова, виведені акуратним, майже каліграфічним почерком, змусили Михайла заціпити зуби. Усередині нього прокинулася стара, глуха лють, яку він роками намагався приборкати.

* * *

Залізні двері підвалу відчинилися з важким, надривним стогоном, впускаючи чоловіків усередину. Підземелля зустріло їх вогкістю, запахом бетону та солодкуватим душком людського жаху. Кроки Паші, що йшов позаду, були надто обережними, майже невагомими, і це відверто дратувало Михайла. Він усе ще відчував той кабінетний шлейф парфумів, але тут, у підвалі, панував лише первісний страх.

— Ти сказав, камери «лягли» самі? — кинув Михайло через плече, стискаючи кулаки. — Так, Михайле. Схоже на спрямований імпульс. Професійна робота, — голос Паші залишався рівним, аж занадто без емоцій.

Михайло зупинився біля порогу. Одинока лампа під стелею гойдалася, відкидаючи довгі, ламані тіні на бетонні стіни. У центрі кола світла, прикутий до стільця, сидів Стас. Колись «почесний гість», а тепер — лише бридкий тип із запахом перегару, він виглядав жалюгідно. Його голова була похилена, з рота текла цівка слини, а комір дорогої сорочки заляпала густа бура юшка з розбитого носа. Паша явно перестарався, але Михайло не відчував до бранця жодної краплі жалю.

Не чекаючи, поки Стас опритомніє сам, Михайло виплеснув йому в обличчя склянку крижаної води. Той здригнувся, хапаючи ротом повітря, наче потопельник. Михайло підійшов впритул і носком дорогого черевика підняв його підборіддя.

— Отямся, Стасику, — голос господаря клубу пролунав смертельно спокійно. — У нас мало часу, а в тебе ще менше здоров’я. Якого біса ти робив біля мого кабінету? Другий поверх — територія не для твоїх розваг.

Стас дивився на нього запливлими очима, а його тіло била така дрижаки, що ніжки стільця дріботіли по підлозі.

 — Вона... вона була як привид, Михайле Вікторовичу... — проковтуючи кров, загергетав він. — Сучка... обдурила мене. Сказала чекати в кабінці, а сама... я бачив, як вона шмигнула до твоїх дверей. Я просто хотів її провчити! Вона пройшла крізь стіни... Тільки очі... великі, на все обличчя. Посміхалася мені з дзеркала, а потім просто розчинилася.

Михайло коротко і сухо засміявся, і цей звук відбився від стін, наче удар батога. Наступної миті він знову вдарив Стаса наотмаш. Той навіть не намагався захиститися.

— Ти, паскуднику, стільки дряні з’їв за ці роки, що твій мозок перетворився на гниле яблуко. Ти кажеш мені про привидів? Але привиди не крадуть. Привиди не ламають замки за лічені секунди. А вона спиздила те, що дорожче за все твоє нікчемне життя.

Михайло грубо вхопив його за волосся, задираючи голову вгору.

 — Кажи, хто це був!

— Я клянуся... вона була наче з туману... — Стас захлинався словами, а ланцюги на його руках жалібно брязкали. — Світле волосся, дике... і... і крапка. Маленька чорна родимка прямо під лівим оком. Як сльоза, що застигла. Така маленька, але я її бачив... вона світилася в темряві! Вона не місцева! Таких у вас немає!

Михайло різко розтиснув кулак, і голова Стаса знову впала на груди. Родимка під оком. Ця деталь вдарила Михайла сильніше за будь-який фізичний удар. Він знав цю родимку. Бачив її тисячу разів у своїх найгірших кошмарах. Це не могла бути та жінка — ця дівчина занадто молода. Це була її кров. Її продовження.

Він повільно розвернувся до Паші, який стояв біля дверей непорушно, наче кам’яна статуя.

 — Він марить, Михайле, — спокійно промовив Паша. — Стас наковтався коліс і бачить картинки з минулого. Жодної дівчини з родимкою в штаті немає. Він просто шукає виправдання власному кайфу.

Михайло мовчки вивчав обличчя свого помічника. Слова Паші звучали логічно, проте Стас був надто наляканий, щоб вигадати таку точну деталь.

 — Можливо, ти й правий, — кинув Михайло, витираючи закривавлену руку хустинкою. — Але «Срібний лев» зник не в уяві Стаса. Пашо, піднімай усіх. Якщо ця «примара» ще в місті — я хочу її голову. А Стаса залиште тут до ранку. Навіть якщо почнеться ломка — пальцем не поворухнути. Нехай його розум трохи проясниться. Якщо він так любить привидів, то скоро сам ним стане.

Стас хрипко простогнав, намагаючись вхопити повітря, але Михайло вже не слухав.

— Я завітаю до тебе завтра, Стасику. Сподіваюся, до того часу ти станеш більш мудрим.

Металеві двері зачинилися з глухим ударом, назавжди відсікаючи світло від бранця. Кроки Михайла лунали коридором — чітко, ритмічно, невідворотно незважаючи на вік. У кишені його піджака лежав лист, залишений «привидом». «Сумуєш за мною?». Ці слова випікали крізь тканину.