Частина 1

Мія ніколи не хотіла бути схожою на свою матір. Але зараз, дивлячись у заляпане дзеркало туалету, вона бачила її обличчя так чітко, наче дихала з нею одним повітрям. Та сама родимка під оком, те саме неслухняне волосся. Тільки ніс був іншим — з маленькою горбинкою, пам’яттю про важкий кулак того, хто мав би її оберігати.

Та зараз не про це. Зараз про те, як вона ненавидить цю схожість. Коли її називають маминим іменем, питають, чи змінилися розцінки на її послуги, та в чому секрет її молодості?

— Крихітко, досить красу наводити, краще допоможи мені напругу зняти, — промуркотів Стас за її спиною. Звук розстібнутого ременя порізав тишу кабінки, як ніж — папір.

Мія заціпеніла. Вона — не її мати. Вона — хитріша.

— Зачекай мене в крайній кабінці, — кинула вона через плече, імітуючи грайливий спокій, хоча серце гатило в ребра. — Сподіваюся, ти маєш готівку?

Вона посміхнулася очима крізь дзеркало. Він недовго думав — був затуманений похіттю, — і пішов до вказаного місця. Щойно двері кабінки рипнули, Мія швидко вибігла з туалету.

Фора була маленькою. У темних коридорах пахло старим пилом та вогкістю, наче в підвалі, де повітря не рухалося роками.

У кишені коротко вібрував телефон. На екрані — жодного номера, лише коротке: « Ліворуч. V».

Коридори клубу здавалися лабіринтами, заповненими запахом старого пилу.

— Стій, суко! — ревіння Стаса позаду змусило її бігти ще швидше.

Мія задихалася, але нарешті наштовхнулася на масивні двері кабінету. Один поворот відмички, другий — і вона всередині.

Кабінет дихав важкою розкішшю: шкіряне крісло, ряди книг і акварельні пейзажі на стінах. Мія завмерла. Вона мала знайти статуетку. «Срібний лев» стояв на масивному сейфі в кутку, виблискуючи в напівтемряві, наче живий хижак.

Паніка підступала до ребер, лоскочучи нутрощі холодними пальцями. Мія ще не до кінця розуміла, у яку халепу вляпалася. Вона судорожно втягувала легенями повітря з присмаком дорогого коньяку. Чому не стає легше?Стас уже був за дверима й щосили ломився всередину.

— Стасе Олексійовичу, ви, звісно, почесний гість цього закладу, але Михайла Вікторовича зараз немає, — пролунав чоловічий голос.

— Та там ваша шавка сховалася від мене! Уявляєш? Ваші дівчата відмовляються виконувати свою роботу! — репетував Стас.

— Переконаний, що там нікого немає. Спускайтеся в зал, упевнений, хтось та й буде до вас люб’язним сьогодні ввечері, — уже суворіше відрізав охоронець.

Стас знову смикнув ручку. У Мії округлилися очі. Вона різко відсахнулася від дверей.

 «Чорт!» — тихо вилаялася про себе.

Раптом за дверима стало тихо. Потім почувся глухий удар, а за ним — звук, наче хтось тягне щось важке по підлозі коридору.

Тиша тиснула на вуха сильніше за крики Стаса. У кишені широких джинсів оскаженіло забився телефон. Мія вихопила його липкою від поту долонею. Марта. Коротко, як ляпас: «Звалюй. М. їде назад».

Все. Жодних інструкцій. Жодного «бережи себе». Просто наказ зникнути.

 Під ним — ще одне повідомлення від аноніма: « Вікно. Не торкайся ручок. V».Хто це?

Вікно. Зачинене, намертво. Мія притислася лобом до холодного скла. В коридорі хтось ходив. Важкі кроки оббивали паркет — це точно не п’яний Стас,його кудись забрали, це охорона, про яку Марта, курва, «забула» сказати.

З кишені джинс на світло вискочила «жабка» та Г-подібна відмичка. Пальці тремтіли, метал дряпав раму.

— Ну ж бо, скотино, давай... — прошипіла вона, коли замок вперто не піддавався. Нарешті — сухе «клац». Вікно рипнуло так, наче здавало її з потрохами. Мія вивалилася на вузьку аварійну драбину, обдираючи лікті об іржаве залізо.

Вона встигла лише присісти в тіні виступу, коли в кабінеті спалахнуло світло. Смуга жовтого сяйва розрізала ніч прямо над її головою.

— Пашо, ти впевнений, що тут нікого не було? — голос, що долетів із вікна, був оксамитовим, але в ньому відчувалася небезпечна вібрація.

Мія втиснулася в холодну цеглу, затамувавши подих. Вона бачила Михайла. Він стояв посеред кімнати — масивна постать, що здавалася занадто важкою для цього простору. Роки не згорбили його, лише надали тілу тієї специфічної костистості, яка буває у хижаків на схилі віку.

Світло лампи вихопило його руки: великі, з вузлуватими суглобами та сіткою пігментних плям, вони нагадували коріння старого дуба, що проросло крізь бетон. Його обличчя було пооране глибокими зморшками — кожна з них була слідом від колись прийнятого жорстокого рішення. Срібляста сивина, ідеально зачесана назад, відливала сталевим блиском, підкреслюючи блідість шкіри.

Він підійшов до сейфа неквапливо, з тією впевненою ваговитістю людини, яка знає, що час належить лише їй

— Де лев? — Михайло промовив це майже пошепки, і від цього шепоту Мії стало боляче дихати. Він розвернувся до свого підлеглого, і в його погляді спалахнула божевільна агресія.

— Пашо, якщо ти дозволив комусь винести це з кабінету, я вирву тобі серце.