«Марто, якщо ти тримаєш це в руках, значить, мене вже немає. Або я в клітці, з якої не повертаються. Знаєш, я до останнього відганяла від себе цю думку. Я підозрювала зраду — у нашому світі без неї не дихають. Я чекала удару від Михайла, від його псів, від самої долі... але не від тебе.
Ми ділили одну помаду на двох і одну мрію на вісьмох. Ми збирали ці папери в статуетку, як цеглинки для нашого спільного дому на свободі. Невже ти не хотіла вільно жити в кінці, Марто? Невже блиск золотого ланцюга на шиї засліпив тебе настільки, що ти забула, як пахне справжній вітер?
Ти продала мене за ілюзію безпеки. Але пам’ятай: Михайло не пробачає свідків своєї слабкості. Сьогодні ти його королева, а завтра — лише черговий шматок нефриту на його столі. Якщо ти читаєш це, значить, мої найгірші сподівання здійснилися. Ти обрала страх замість мене. Я сховала дітей. І я сподіваюся, що в тобі залишилося бодай щось від тієї дівчинки, якою ти була до «Кобла». Якщо Мія коли-небудь прийде до тебе — не вбивай її вдруге своєю брехнею. Дай їй шанс закінчити те, що ми почали. Хоча б заради того, щоб твоя зрада не була даремною».
Віра