Аманда Лоїс ( Амандор Лоїс )
Вайб завис над моєю головою.
Металева куля відеоспостереження кілька разів блимнула своїм імпровізованим оком, ковзаючи поглядом зверху вниз.
Кепські справи… — відчайдушно видихнула я й одразу ж віддала наказ своєму АІ-помічнику:— Вівсянко, сиди тихо і клюва не висовуй!
Я відчула легке, ледь помітне ворушіння в капюшоні — мовчазну згоду.
Вайб кілька разів облетів мене, просвічуючи прожекторами, уважно стежачи за кожним рухом, за кожною реакцією.
Обурення, злість, страх — усе кипіло всередині. Хотілося розтрощити цю кляту кулю: залити бетоном, схопити руками й розбити об стовп. Уява малювала це надто яскраво… але я не могла дозволити собі нічого. Лише на мить втратила контроль.
І це була помилка.
Бо вайб одразу зацікавився мною ще більше.
Долоні спітніли, серце глухо закалатало в грудях, мов переляканий птах. Я швидко озирнулася, перевіряючи перехожих і наявність інших вайбів.
Їх було занадто багато.
Що, в біса, відбувається?
Чому їх так багато?
Вони рухалися хаотично, але водночас вибірково. Запрограмовані зчитувати емоції — агресію, страх, тривогу, нервовість. Якщо хтось здавався підозрілим — вайб починав переслідувати його, а наздогнавши, зчитував дані з АІ-помічника.
Але цим їхні функції не обмежувалися.
Вони аналізували поведінку. І якщо бодай щось здавалося їм дивним — сигнал миттєво передавався до адміністративних пунктів безпеки. Далі об’єкт перехоплював загін швидкого реагування — спеціальний підрозділ поліції.
Хоч би поліції не було поруч…
Поки що пусто. Отже, вайб ще не зчитав ні мої емоції, ні АІ-помічника. Вівсянка добре сховалася.
Я непомітно прикусила щоку зсередини й розтягнула губи в широку посмішку — фальшиву, але майже невідрізниму від щирої.
Колись я підслухала розмову батька з його колегою-винахідником. Саме вони вдосконалили вайбів, додавши функцію розпізнавання емоцій і аналізу психотипу. Раніше ті лише зчитували біометричні дані з АІ-помічника.
Я задерла голову й подивилася прямо в металеве око. Усміхалася. Розслабила тіло, надавши йому недбалої, хлопчачої впевненості.
Момент очікування.
Здавалося, увесь Уграс завмер.
Насправді — це я завмерла, рахуючи секунди до викриття.
Камера вайба ніби кліпнула.
А потім він розвернувся і полетів геть.
Серце обірвалося й глухо впало кудись у п’яти. Але обличчя залишалося спокійним.
Я просто уявила, що переді мною Брендон — мій брат. Поруч із ним я завжди була собою: спокійною, захищеною, живою.
Схоже, ця залізяка прочитала саме ці емоції.
І втратила до мене інтерес.
Та навіть так — мене вибило з колії. Я пришвидшила крок, прагнучи якнайшвидше дістатися безпечних стін. Тихе жужання металевих куль підганяло.
Сьогоднішня вилазка стала справжнім випробуванням. Вайбів стало в рази більше, і уникати їх було дедалі важче. Напруга зростала, як і відчуття постійного нагляду.
Що сталося?
Заходи безпеки лише душили свободу.
У жодному разі не можна допустити сканування мого АІ-помічника. Інакше стане відома моя справжня стать.
А жінки не мають права пересуватися самі.
Попри ідеальне маскування — я виглядала як хлопчисько. Волосся сховане під картузом, одяг брата висів мішком. Груди перетягнуті бинтом. Хода — не жіноча. Голос — хрипкий.Та найчастіше я просто мовчала.
Мене врятувало лише те, що я вчасно опанувала себе. Я завжди контролювала емоції. Інакше з такими батьками не виживеш.
Я буквально влетіла в обшарпаний хол Орханду — спеціалізованого коледжу для бідних.
Саме тут я вивчала фельдшерську справу.
І саме тут познайомилася з Ітаном Рамзі.
Я різко врізалася в пані Фіцгібанс.
— Амандоре, що сталося?
Зрозуміла — напруга ще читається на моєму обличчі.
— Усе добре. Просто поспішав.
Вона усміхнулася тепло:— Хороший хлопчик… не забудь нас, коли виберешся в люди.
Я ухильно відповіла і одразу ж поцікавилася.
— А Рамзі вже прийшов?
— Вже прийшов. І дня одне без одного не можете, — пожартувала вона.
Усі знали: я спілкуюся лише з Рамзі та Адамом.
Але Адам насправді була Аделіною.
Як і я — дівчиною під маскою хлопця.
Ми перетнулися з Аделіною в коридорі біля кабінету лекцій.
Вона з’явилася раптово — ніби виринула з повітря. Лише мить тому коридор був порожній, а вже наступної — її пальці різко стиснули тканину моєї футболки.
Я не встигла й слова сказати, як вона різко потягнула мене вбік.
Двері вбиральні зачинилися за нами майже беззвучно.
Тісна кабінка. Запах вологи й старого мила. Серце ще не встигло заспокоїтися після зустрічі з вайбом — і знову пришвидшило хід.
Аделіна притиснулася ближче, нахилилася до самого вуха. Її голос був ледь чутний — майже подих:
— Після занять. Горище.
Я коротко кивнула.
Жодних зайвих слів. Жодних запитань.
Вона відсторонилася першою, хутко вийшла з кабінки, навіть не озирнувшись.
Я залишилася ще на кілька секунд.
Вдих. Видих.
Потім відчинила двері й повернулася в коридор, ніби нічого не сталося.
Напруга вже осіла під шкірою. І це відчував кожен із нашої трійці. А тому не дивно що Рамзі та Аделіна вирішили поділитися думками, а заодно розпитати й мене. Може щось знаю чи щось чула від батьків.
На лекції я вже не шукала Рамзі. Просто сіла біля вікна й зробила вигляд, що повністю занурена в матеріал.
Насправді ж думки розсипалися, мов пісок крізь пальці.
Викладач говорив про базові принципи надання допомоги при внутрішніх кровотечах, про швидкість реакції, про те, як важливо не втратити контроль у критичний момент. Його голос лунав рівно, спокійно і без емоційно, так наче він це розповідав сотні разів.
Я слухала… але не чула.
Перед очима знову і знову спливала металева куля вайба. Його холодне «око». Момент, коли він майже викрив мене.
Я машинально робила записи, виводячи слова рівним почерком, хоча навіть не усвідомлювала, що саме пишу.
#4623 в Любовні романи
#89 в Любовна фантастика
#321 в Фантастика
#110 в Наукова фантастика
Відредаговано: 04.04.2026