Розділ 1. Білобрисий привид з минулого

Дарина

Захожу я на співбесіду — впевнена, зібрана, готова підкорювати компанію з розробки ігор.

Ну, або хоча б не спіткнуся на порозі, падаючи обличчям у власну гордість.

І тут… бачу колишнього.

Так-так, того самого!

Який ховався за моєю спиною й з найщирішими очима казав:

— Це не я, це вона!

Ага. Улюблена його фраза, між іншим.

Святий ґеймдев, та як таке взагалі сталося?

Я стою в ступорі. Бо в голові тільки одне питання: Хто впустив сюди цього вічного тюхтія?

Маминого зайчика і чемпіона із відмазок, людину «я-не-я-і-хата-не-моя», що тепер стоїть біля рецепції — серйозний, навіть злегка привабливий (не дай Боже йому про це дізнатись).

Цікаво, хто його сюди взяв?

І головне — чому саме в компанію, куди прийшла Я?!

Може, ще не пізно втекти? Ну, типу, зробити вигляд, що я просто переплутала поверх.

Але ні. Це ж єдина компанія, де мене погодились взяти без досвіду.

Досить сидіти в когось на шиї — пора доводити, що я доросла.

Стою, дихаю рівно, намагаюся не вбити його поглядом і підходжу до стійки.

— Доброго дня, — кажу максимально офіційно.

Він підводить очі. І, звісно, упізнає.

Прекрасно. Фантастично. Ідеально.

І що? Один короткий погляд — і все?

Ні «привіт», ні «о, давно не бачилися»?

Ну й гад. Хоч би посміхнувся для пристойності.

Хоча, якщо згадати, Ілля ніколи не був балакучим.

Я ж сама запросила його на побачення у дев’ятому класі, а він замість квітів приніс коробку жуйок Love is. Бо, бачте, «квітів у кіоску не було». А жуйки — були. Логіка залізна.

— Доброго дня, ви на співбесіду? — перериває мої думки рецепсіоністка.

— Так, — вичавлюю з себе, старанно ігноруючи білобрисого привида минулого.

— Ілюстратор?

— Так.

— Ось ваш тестовий бланк, потрібно заповнити. Портфоліо ви вже надсилали?

— Так, для Романа Романюка особисто на пошту.

— Добре, тоді можете сісти й усе заповнити, а потім…

Я киваю, і не вже не чую, що каже жінка, бо в думках: А потім що? Може, я прокинуся і цього жахливого збігу просто не буде?

Навіщо доля зіштовхнула мене з Іллею? Що я поганого зробила? Жила ж собі спокійно…

Сідаю за стіл, розкладаю папери, роблю вигляд, що вся така професійна.

Втім, не можу не кидати погляди на цього привида з минулого.

Ілля тим часом неквапом підходить до когось з колег.

Так, ніби це його територія.

Ну, власне, так і є — у нього бейдж на шиї.

Супер. Просто супер.

Пишу своє прізвище, і тут ручка вирішує здатися — чорнило закінчується. А Дарина без дурнуватої невдачі — це не Дарина.

Може, це знак згори: «дитино, не муч себе, іди додому».

Але ні. Я ж уперта.

Точнісінько як мій татусь.

Дістаю «запасну» ручку. Ну, як запасну — радше ветерана бойових дій: обгризена, покоцана, пережила не одне моє нервове потрясіння.

Я ж, коли хвилююся, гризу ручки, наче білка горіхи.

І тут чую позаду знайомий голос:

— Ручка не пише? — холодно, майже насмішкувато.

О ні. Тільки не він.

Це ж треба було саме зараз проявити свою соціальну активність.

— Пише, — кажу крізь зуби. — Уже.

— Якщо що, у мене є нормальна, — спокійно, упевнено, з легкою самовпевненістю, що дратує.

— Не треба, — відповідаю сухо. — Мені моя подобається.

— Справді? — піднімає брову. — Вона ж виглядає, ніби пережила три світові й тебе разом із ними.

— Ну, бачиш, витривала. На відміну від деяких.

— Угу, — усміхається він куточком губ. — Хочеш дізнатися, хто перевірятиме твоє тестове?

Я завмираю.

— І хто ж? — питаю. Але він лише знизав плечима.

І в його очах — оте знайоме блискуче «я щось знаю, а ти — ні».

— Побачиш дуже скоро, Дарино Андріївно, — звучить не стільки шанобливо, скільки з підтекстом, наче він спеціально вирішив мене підколоти.

Але нічого, білобрисий пихатику, — я тобі це ще згадаю.

Відчиняються двері, він зникає всередині, а я відчуваю, як у мені прокидається дрібна, але дуже завзята майстриня з капостей.

Схоже, сьогодні буде цікаво.