Подяка

Ця історія – не про одного героя, хоча в її фіналі я й залишився в аудиторії один. 219-та ніколи не була б тим «бункером», який я полюбив, без людей, що наповнювали її життям у найнапруженіші часи.

Моїй команді Лаборанткам Алевтині та Анюті. Ви були моїм тилом у ті дні, коли робота здавалася нескінченною. Дякую, що розділили зі мною ці будні, каву та нескінченні потоки завдань. Ви – ті, хто робив цей металевий світ людянішим.

Хоронителем ключів Попередникам, моїм «Дідам» – Пану Б. та Пану І. Дякую за науку. Ви передали мені не просто зв’язку ключів та паролі, а розуміння того, як виживати в цих стінах і керувати хаосом, коли система дає збій.

Соратникам Усім учасникам Студентської ради. Кожен із вас у свій час чимось допоміг, за що я щиро вдячний. Окремо хочу згадати Ростислава. Ти залишився єдиною людиною поруч у той момент, коли моє коло спілкування звузилося до критичного мінімуму. Дякую за надійність, яка цінується дорожче за будь-які слова.

Фундаменту Моїм Батькам. За підтримку та виховання. Окрема подяка Батькові. Твій прапор на стіні моєї «контори» весь цей час був для мене символом стійкості. Дякую за твій захист і за те, що ти повернувся додому цілим і неушкодженим. Це найважливіша перемога в моєму житті.

Захисникам Збройним Силам України. За кожен ранок, коли я міг відкрити двері 219-ї і сісти за роботу. За те, що цей текст взагалі був написаний під українським небом.

І всім іншим Особливих людей для мене немає – я звик тримати дистанцію і ставити всіх на один рівень. Хтось вважав мене закритим і недоступним, а хтось знайшов спосіб комунікувати. Цей мій «фільтр» часто рятував мене від зайвих людей, але я вдячний кожному, хто зміг пройти крізь нього, мені це було потрібно, ціную кожного. Ви зробили мою самотність у «бункері» продуктивною та затишною.

На мені закінчується шлях інженер-програміста нашого факультету, але я йду з вдячністю до кожного, хто був частиною цієї системи.

Дякую…