Системний збій. Коли ламаються плани

Раптове затишшя в мережі. Момент, коли ти розумієш, що техніка – це лише дзеркало життя. Це розділ про втому, особисті втрати та стіни, які допомагають витримати холод.

Життя в 219-й не завжди було історією успіху. Бували дні, коли «системна помилка» ставалася не в комп’ютері, а в мені самому. У листопаді 2025 року я пережив свій власний блекаут – розрив із близькою людиною. Але замість того, щоб шукати підтримки чи писати довгі тексти прощання, я просто віддалився від усіх. Моя природна закритість, яка й до того тримала людей на відстані, тепер перетворилася на глуху стіну.

Цей період забрав не лише стосунки, а й багатьох, кого я вважав близькими друзями. Коштовне коло спілкування звузилося до однієї людини – поруч залишився лише Ростислав. Він став єдиним, хто знав пароль від мого внутрішнього світу в той час, коли інші бачили лише зайняту, зайву лінію. Втім, цей стан «самотності в натовпі» супроводжує мене все життя, тому я не дозволив собі довго перебувати в режимі очікування. Я відійшов швидко, повернувшись до звичного ритму. Холоднокровна робота в 219-й стала найкращими ліками. Іноді занадто…

Інколи, коли гул сервера стає надто монотонним, я згадую про неї. Але це не туга за людиною – я згадую її лише добрим словом. Моя пам’ять працює вибірково: вона зберігає не обличчя чи діалоги, а ті щасливі й веселі моменти, які колись дарували тепло. Це як архівні фотографії на диску, який ти не відкриваєш щодня, але знаєш, що вони там є.

Я продовжую свій шлях із грудою заліза. Мені почало подобатися це відчуття – коли ти нікому нічого не винен, окрім стабільної роботи системи. Моя закритість стала моїм захисним протоколом, який відсікає зайвих і залишає лише тих, хто дійсно розумів ціну моєї тиші. Це був важливий етап: зрозуміти, що справжній інженер має вміти лагодити систему навіть тоді, коли вона працює в автономному режимі.