20 хвилин слави. Хроніки ДЕКів

Тиша перед бурею. У коридорі та дистанційно тремтять студенти, стискаючи шпаргалки. У комісії перевіряють протоколи. А в "бункері" час стискається до розмірів пікселя. Це історія про те, як врятувати репутацію факультету за час, поки вистигає кава.

В університетському житті є абревіатура, від якої у студентів холонуть руки, а у викладачів закінчуються валідол і терпіння – ДЕК (Державний Екзамен) або ще (Державний атестаційний екзамен) . Це фінішна пряма. Апогей навчання. У цей день усе має бути ідеально: від знань студентів до кольору краватки голови комісії. І, звісно ж, технічного забезпечення.

Того ранку все йшло за планом... як мені здавалося. Деканат, ще у своєму "старому" складі, довірив підготовку візуальної частини – презентації з номерами білетів – кафедрі. Кафедра, своєю чергою, делегувала це завдання лаборантам. Моя роль була суто технічною: прийти, увімкнути проєктор, запустити готовий файл і перемикати слайди, поки студенти тягнуть білети. Робота "не бий лежачого". Але за 20 хвилин до початку іспиту з’ясувалася одна "дрібничка". Презентації не існувало. Лаборанти про неї просто забули. Чи не встигли. Чи сподівалися на диво. Коли це стало ясно, мене накрила хвиля змішаних емоцій. Першою була злість. Хотілося вийти і запитати: "Серйозно? Ви мали на це тиждень ба більше!". Я був шокований безвідповідальністю. Але цей стан тривав рівно три секунди. На паніку часу не було. На злість – теж. Я глянув на годинник. До початку залишалося мені 20 хвилин. В голові клацнув тумблер: – 20 хвилин? Окей, погнали.

Я сів за комп’ютер так різко, що крісло жалібно скрипнуло. Створювати дизайн з нуля? Нереально. Верстати кожен слайд? Не встигну. Потрібно було хитрувати. Я пірнув у архіви свого комп’ютера і знайшов презентацію іншої кафедри, яку робили минулого разу. Це був мій донор. – Ctrl+C, Ctrl+V, документів – шепотів я, як мантру. Я взяв чужу структуру за основу. Змінював заголовки, підганяв фон під кольори нашого факультету, щоб це виглядало "корпоративно". Замість того щоб вписувати тексти вручну, я копіював цілі блоки, просто підганяючи цифри білетів. Клавіатура диміла. Мишка літала по килимку з такою швидкістю, що курсор перетворився на розмиту пляму. Я використовував усі гарячі клавіші, які знав. Я різав, клеїв, дублював. Це була не творчість, це була хірургія.

– Денисе, 5 хвилин! – заглянув хтось у двері.

– Готово, – видихнув я, зберігаючи файл на ноутбуці.

Коли комісія зайшла в аудиторію, на великому екрані світилася ідеальна, стильна, вивірена презентація. Ніхто – жоден професор, жоден доцент – не помітив підступу. Для них це була просто якісна робота, підготовлена заздалегідь. Я сидів за своїм столом з абсолютно кам'яним обличчям, перемикаючи слайди. Зовні я був втіленням спокою, хоча серце ще догравало шалений ритм після марафону.           Студенти тягнули білети, номери на екрані змінювалися, екзамен йшов як по маслу. Але фінал цієї історії відбувся вже після того, як останній студент вийшов за двері. "Старий" декан, мудра людина, все зрозуміла. Вона не влаштовувала сцен, не кричала. Просто подякувала в деканаті. Я врятував ситуацію, не допустив ганьби кафедри і довів, що 20 хвилин для інженера 219-ї – це ціла вічність, якщо вміти нею користуватися.