Інженерна дипломатія. Штаб подвійного призначення

Запах каніфолі змішується із запахом важливих паперів. Тут вирішуються долі зламаних принтерів і плани факультетських заходів. Телефон розривається від дзвінків з деканату та викладацького складу, а в двері стукають студенти. Це місце, де "Бригадир" перемикає тумблер на "Голову ради".

Доля, або ж карма мого попередника, наздогнала мене і тут. Разом із ключами від 219–ї на мої плечі лягли обов'язки голови студентської ради. Офіційно, на папері, там все ще фігурує пан І., але фактично штурвал у моїх руках. Я став "виконувач обов'язків", двигуном, який знову запустив механізм студентського самоврядування, що почав іржавіти.

Робота закипіла. Ми почали співпрацювати з деканатом, із заступником декана з виховної роботи, організовувати спільні заходи з іншими факультетами. Але ця активність має присмак невизначеності – тінь великого об'єднання університетів нависає і над нами. Хто знає, що буде з радою, коли УДПУ стане частиною УНУ? Але поки ми працюємо.

Нас у списку двадцять троє. Як і в будь-якій системі, тут є "біті пікселі" – ті, хто зазначені лише формально. Але є і моє "ядро" – люди, готові допомагати 24/7, не вимагаючи нічого натомість. Коли мене накриває лавиною інженерної роботи, саме вони підставляють плече, перехоплюючи організаційні задачі. Без цих друзів я б не впорався. Тому окремо вдячний Ростиславу – фізична сила, Алевтині – креативна сторона та моя права рука, та Анюті (по іншому не можна) – голова, яка бачить все із іншої, гарної та практичної сторони – за пророблену роботу та терпіння до мене.

Аудиторія 219 неминуче трансформувалася. Вона стала штабом не лише для "заліза", а й для людей. Проте я встановив чіткі межі доступу. Це мій бункер, тому постійно знаходитись тут мають право лише я, лаборанти та мої неофіційні заступники. Для всіх інших – двері відкриті лише по робочих питаннях. Масштабні збори ми проводимо в 401–й, 121–й або в нескінченних чатах.

Тут я навчився перемикати режими. Багатьом було складно це зрозуміти: на вулиці я їхній друг, веселий і компанійський, але варто переступити поріг 219-ї – я стаю іншим. Суворим, вимогливим, зосередженим. – Робота – роботою, дружба – дружбою, – це моє головне правило. Спочатку ображалися. Дивувалися. Але згодом зрозуміли: щоб утримати цей корабель на плаву серед штормів дедлайнів і технічних збоїв, капітан має бути твердим. І в стінах "контори" я саме такий. Як гарно писати про себе таке, чи не так?)

Бути водночас інженером і в.о. голови студентської ради – це як грати в шахи на двох дошках одночасно, коли на обох закінчується час. Мої дні в 219-й рідко нагадували спокійне сидіння за монітором. Найчастіше це був контрольований хаос.

Нерідко траплялися моменти, які я називав "точкою перетину". Уяви: я стою по лікті в пилу, намагаючись оживити черговий системник із того самого "кладовища техніки", і в цей момент двері відчиняються без стуку. На порозі – студент з розгубленим поглядом. У моїй "конторі" я не займався паперовою рутиною чи підписанням дрібних довідок. Моя роль була іншою. Люди приходили сюди, як до останньої надії, приносячи свої проблеми, конфлікти з викладачами чи несправедливість, з якою вони стикнулися в стінах університету.

Я витирав руки від пилу, відсував убік клавіатуру і перетворювався на слухача. Моє завдання було знайти вихід, домовитися з деканатом або розрулити ситуацію так, щоб система знову запрацювала без збоїв. Моя "закритість" і тут ставала мені в пригоді – вона створювала дистанцію, яка дозволяла приймати тверезі рішення. Ті 23 учасники ради швидко зрозуміли: якщо я в 219-й і я в робочому халаті – звертатися можна лише у справі життя і смерті. Обожнюю дисципліну…

Але була одна паперова справа, яка завжди змушувала мене зупинитися. Це підпис під наказом про відрахування. Коли на стіл лягав такий документ, гул сервера в моїх вухах ставав голоснішим. Це був єдиний момент, коли мій підпис мав юридичну вагу, і він був найважчим. Я розумів, що за цим аркушем – чиясь доля, помилка чи просто життєві обставини. Тут принцип "робота – роботою, дружба – дружбою" проходив найсуворішу перевірку. Я мав бути об'єктивним, навіть якщо людина мені імпонувала.

Цікаво було спостерігати за реакцією викладачів. Вони бачили в мені надійного технаря (ну я маю надію), який завжди допоможе з принтером, комп’ютером чи програмним забезпеченням. Але коли я заходив до них у кабінети як представник студентства для розв'язання складних питань, їхній погляд змінювався. Вони бачили перед собою вже не "Бригадира Дениса" з викруткою, а людину, яка негласно керувала процесами, які зазвичай приховані від очей рядового працівника та студента.

Саме в цьому розділенні й полягала моя сила. 219-та була моїм безпечним місцем, де я міг бути собою. Але вона також була моїм командним пунктом. Тут я навчився делегувати, навчився казати "ні" і, найголовніше, навчився бачити систему в цілому – як технічну, так і людську. Я зрозумів, що і комп’ютер, і студентський колектив працюють за схожими законами: якщо десь є "поганий контакт" – його треба знайти і виправити, поки не "згоріли дроти".