Господар таблички і посвята в інженери–програміста

Відчуття того, що ти на своєму місці. Це розділ про статус, який ти не просив, але який став твоєю невід’ємною частиною.

У кожному королівстві є свій герб. У моєму "бункері" ним стала офіційна, табличка, що гордо височіла біля пульта сигналізації: "Відповідальний за ТБ та ПБ – Бригадир Денис". Коли я вперше поклеїв її і побачив своє прізвище, це потішило моє самолюбство. Це був документ. Доказ того, що я тут господар. Але життя, як завжди, мало свій сценарій моєї "інавгурації".

Того дня я залишив свою подругу, на той час ще колега, (і ні, її не звільнили через цю ситуацію) попрацювати в кабінеті, а сам побіг у справах. Щойно я почав підніматися сходами назад до «бункера», телефон завібрував. –  Ден, прийди швидше! Будь ласка! –  голос у слухавці мене збентежив. Я не йшов –  я летів. Адреналін підганяв краще за будь-яку каву чи енергетик.

Влетівши в аудиторію, я завмер. З-під столу, де знаходився головний вузол комунікацій – сплутаний клубок дротів і тумблерів, що вели до комп'ютерів, – валував дим. Самого джерела вогню видно не було, "дуйчик", про який я дізнався пізніше, зник з місця злочину, але наслідки були очевидні. Перша думка: "Тільки не це! Це ж перший, зараза, день!". Діяти треба було миттєво. Я кинувся до щитка, вимкнув головний тумблер, знеструмлюючи систему. Дим почав розсіюватися. Я зняв захисну панель, зробив кілька фотографій обгорілих дротів і відправив їх новому начальнику. – Чекай електрика, – прилетіла відповідь.

Поки ми чекали на вирок спеціаліста, напруга в кімнаті була такою, що хоч ножем ріж. Колега, бліда і перелякана, нарешті зізналася: – Що там був і дуйчик... Ми грілися... Але коли прийшов електрик, його вердикт виявився несподіваним. Винним (принаймні офіційно) призначили не обігрівач, а вилку зарядки до ноутбука. – Вона розхиталася в гнізді, –  пояснював він, копирсаючись у дротах. – Поганий контакт, іскріння, стрибок напруги. От дроти і не витримали.

Найдивовижніше сталося потім. Попри страшний вигляд і запах гару, який в’ївся в стіни, система вижила. Нам навіть не довелося нічого серйозно міняти –  після дрібного ремонту комп'ютери загули, наче нічого й не сталося. Я подивився на перелякану колегу. Їй було не до сміху. І тоді я зрозумів: зараз головне не читати нотації, а розрядити обстановку. –  Ну що, – посміхнувся я, –  схоже, посвяту пройдено. Тепер я справжній інженер. Ми перевели все в жарт. Але той запах горілого пластику став моїм уроком: табличка на стіні – це не просто декор. А спокій і гумор – найкращі вогнегасники в кризових ситуаціях.