Код доступу – 219

Контраст між холодним офіціозом коридору і теплим гулом "бункера". Ззовні це просто табличка з номером, за якою йде навчальний процес. Зсередини – це фортеця, де час тече інакше, а ритмічне миготіння сервера замінює серцебиття.

Для університету 219-та – це лише рядок у розкладі. Стандартна аудиторія, "комп’ютерний клас". Функціональна одиниця площі, куди щодня стікаються потоки студентів, щоб відсидіти пару з інформатики, пройти тести чи просто сховатися від холоду. Для деканату це місце, де має бути "порядок": справні монітори, заповнені журнали та тиша під час іспитів. Для прибиральниці – це ще одна кімната, де завжди забагато дротів, які заважають мити підлогу. Для більшості людей ці двері нічим не відрізняються від сотні інших у довгих університетських лабіринтах. Просто точка на карті корпусу.

Але для мене 219-та стала чимось набагато більшим. Це місце, звідки вечорами не хотілося йти додому. Парадокс: я не завжди з легким серцем йшов зранку на роботу. Бували дні, коли дорога втомлювала ще до початку дня, коли навалювалися думки про майбутнє, про невизначеність. Але щойно я підходив до знайомих дверей, все змінювалося. Світ за спиною переставав існувати.

У мене з’явився свій ритуал, відпрацьований до автоматизму. Дістати ключ. Відчути холодний метал у руці. Вставити в замкову щілину – старий замок іноді пручався, ніби перевіряв: "Це точно ти?". Поворот. Щелчок. Штовхнути двері. Першим мене завжди зустрічало пищання сигналізації – вимогливе і гучне. Я підходив до пульту, вводив код, і наставала тиша. Тільки тоді я міг видихнути.

– Привіт, – кидав я тихо у порожнечу. І мені здавалося, що аудиторія відповідає. Не словами, звісно. Вона відповідала ледь чутним гулом сервера, який прокидався від моєї присутності, шелестом кулерів, специфічним запахом нагрітої техніки і пилу, який не сплутаєш ні з чим. Я вітався з нею, ніби вона була живою істотою. І, можливо, так воно і було.

Ці чотири стіни стали моїми надійними охоронцями. Вони відділяли мене від хаосу зовнішнього світу. Тут я встановлював свої правила. Тут я був не просто студентом чи працівником, я був господарем. Це був мій особистий вимір, моя Римська імперія, про яку чоловіки думають частіше, ніж зізнаються. Місце сили. Стіни 219-ї чули більше, ніж будь-який психолог. Вони ввібрали в себе безліч секретів, планів і зізнань, які назавжди залишаться тут, законсервовані між шарами фарби та гудінням системних блоків. Тут я не просто лагодив техніку – я "лагодив" себе і людей поруч. Серед купи "заліза" ми знаходили час для справжнього життя. Тут вітали з днями народження, коли замість торта могла бути піца біля монітора. Тут жартували так, що сміх відбивався від моніторів. Тут ділилися тим, про що мовчать у гучних коридорах.

Моя "контора", мій бункер, мій штаб. Це місце, яке я приручив. Я знав кожну подряпину на столі, кожен примхливий кабель, кожен звук, який видавала ця кімната. І вона відповіла мені взаємністю – прийняла мене, сховавши від усього світу за своїми надійними дверима.