Тіні забутої техніки та якийсь гул

Пил десятиліть на чорних корпусах. Сухе повітря, просякнуте запахом розігрітого озону та каніфолі. І головне – звук. Це не просто шум, це низькочастотний гул сервера, який став фоновим ритмом мого життя. Він нагадує дихання великого звіра, що заснув у кутку кімнати, але в будь-який момент готовий прокинутись від одного дотику до клавіатури.

Коли я тільки прийняв справи, "219" нагадувала склад забутих речей після корабельної аварії.

Під ногами, там, де мало б бути вільно, громадилися системні блоки. Я буквально переступав через "залізо", сідаючи за своє робоче місце. Шафи "рвали" на собі дверцята від кількості дротів – поплутаних, старих, нікому вже не потрібних змій, що роками накопичувалися в темряві. Купи неробочих клавіатур, гори мовчазних принтерів, які здавалися металобрухтом (про мою війну з ними я ще розкажу окремо), чашки із засохлою кавою, старий чайник...

Тут панував дух "творчого безладу", який межував із ентропією. Один зі столів настільки втомився від життя, що почав розсипатися від старості. Я списав його без жалю. Разом із ним пішли і кавові ритуали, і зайвий мотлох. Я вичищав цей простір, відвойовував метр за метром, перетворюючи склад на інженерну рубку, ту славнозвісну "контору"

Але дещо я залишив недоторканним. Це – мій комп'ютер.

Він – справжня легенда 219–ї. "Залізо" може бути старим, але дані на жорсткому диску – безцінні. Якщо добре поритися в його папках, можна знайти цифрові сліди інженерів, що працювали тут ще у 2015–му. Це як культурні шари в археології: чиїсь старі звіти, скрипти, налаштування. Цей комп'ютер пам’ятав усіх нас.

І весь цей час, поки я розбирав завали чи налаштував софт, мене супроводжував один і той самий звук. Монотонний, низький гул сервера. Він височів наді мною, як моноліт, і гудів, ніби живий організм. Це був пульс аудиторії.

Десь там, за тонкою стіною, у комп'ютерному класі викладачі вели пари, студенти шуміли, сміялися чи виправдовувалися за невивчені семінари. Але це було "там". А тут, у моїй інженерній, був тільки я, екран монітора і вічний гул сервера, що охороняв гігабайти знань.

Напівпорожня аудиторія, просякнута запахом пилу та нагрітого пластику. Тишу порушує лише нерівне гудіння старих кулерів та клацання кнопок. Навколо панує відчуття "технічного цвинтаря", де серед куп дротів та корпусів приховано скарби, що чекають на порятунок. Це момент тихого тріумфу інженера над байдужістю попередників.

Системні блоки та принтери тулилися неподалік, наче налякані звірята. Спершу здавалося, що їх зовсім небагато: один принтер ховався у шафі, інший, робочий, стояв на столі, а ще два – старі й нібито "мертві" – сумували в темному кутку аудиторії. Принаймні так мені сказав мій попередник. Та коли я взявся за справу, виявилося, не такі вони й мертві, а праворуч від мого основного місця, було справжнє кладовище техніки – понад десяти системних блоків.

Історія з периферією виявилася не менш цікавою. У спадок мені дістався відносно новий Xerox WorkCentre 2018 року та старенький Canon MF3110. Останній, хоч і був застарілим, після ввімкнення видавав дивні звуки, але згодом таки запрацював, наче прокидаючись від довгого сну.

Та найбільшим викликом став кольоровий принтер Pixma. Саме він і ховався від мене в шафі. До мого приходу він вважався безнадійним шматком пластику, але мені вдалося його реанімувати. Тепер він чудово сканує, працює навіть система автоподачі паперу. Щоправда, до налаштування друку та заправки картриджа руки поки не дійшли, але для сканування в роботі він став незамінним. Ожили й інші принтери. Один із них я взагалі забрав з кафедри педагогіки: їм саме придбали новий, а старий забрав як несправний. Я взяв його на тестування і – о диво! – він теж запрацював. Пан І. стверджував, що вся ця техніка мертва і він її перевіряв, але, схоже, мені вдалося те, у що інші не вірили. Я впорався.

Я не ліз у "нутрощі" принтерів з викруткою, натомість шукав підхід через програмне забезпечення: перевіряв картриджі, підключав, нескінченно перезавантажував драйвери. Довелося перерити купу сайтів, щоб знайти ефективні рішення, і здебільшого це спрацювало.

Єдиною поразкою став той самий Canon MF3110. Його драйвери існували лише для Windows XP, а на сучасній "десятці" змусити його працювати було неможливо. Із сумом довелося списати його за інвентарним списком, як і два найстаріших системних блоки, що були майже моїми ровесниками. Прощатися з ними було важко – наче з частинкою історії, але і водночас із присмаком перемоги. Їх стало менше.