Маршрут 7:30

Ранкова прохолода Умані. Звук кроків по бруківці змінюється на низький гуркіт старого, але надійного мотора. Університет ще напівсонний, а бюст поета біля входу, здається, спостерігає за кожним, хто переступає поріг.

Мій шлях до "бункера" починався задовго до того, як я вставляв ключ у замок 219-ї. Раніше це був ритуал ніг. Я жив неподалік, потім переїхав у район автовокзалу, але звички не зрадив – я люблю ходьбу. Рівно о 7:30 я виходив у місто. Це був час, щоб зібратися з думками. Але згодом, десь із вересня, ритм змінився. Тепер мій ранок починається з повороту ключа запалювання. Мій вірний напарник – чорний "Опель Омега", справжній лайнер 90-х. Він пливе дорогами міста велично і плавно, наче корабель, що несе мене на службу.

Наближаючись до університету, першим, що впадає в очі, є строкатий паркан – банери різних факультетів змагаються за увагу абітурієнтів. Але варто зайти на подвір'я, як метушня зникає. Перед тобою виростає величний фасад головного корпусу: світлий камінь, високі арки вікон на верхніх поверхах і чіткий напис: "Державний педагогічний університет ім. Павла Тичини". А внизу, просто по центру, бюст самого поета. Він зустрічає всіх поглядом, у якому читається чи то натхнення, чи то німе питання: "А ти вивчив пару?".

Всередині університет дихає простором. Особливо фоє. У нього є своя таємниця: картини та люстри тут сяють на повну потужність лише в особливі дні – коли приїжджає висока адміністрація або проходять урочисті заходи. В інший час тут панує напівтемрява економії. Ми жартуємо, що "мистецтво потребує жертв", але тут мистецтво потребує перевірки з міністерства.

Я йду коридорами, вітаючись з усіма. Знаю я людину, чи ні – неважливо. У мене так узвичаєно. Але я не затримуюсь для довгих розмов. Я знаю: біля дверей 219-ї вже хтось стоїть. Студенти переминаються з ноги на ногу, викладачі нетерпляче поглядають на годинник. – Ден іде! – чую пошепки. Я маю зайти першим. Це закон. Поки я не зніму сигналізацію, аудиторія – це заборонена зона, що готова вибухнути пронизливим писком сирени.

Та бувають дні, коли все інакше. Особливо зараз, коли сесія позаду, а в країні блекаути. Якщо я запізнююсь хоча б на кілька хвилин і пари вже почалися, коридори зустрічають мене порожнечею. Темно, тихо, нікого не видно і не чути. Лише луна моїх кроків і темні вікна аудиторій. У такі моменти університет здається величезним сплячим велетнем, серце якого б'ється лише в моїй 219-й, де завдяки безперебійнику ще може жевріти життя.