Про що я пишу?

Миготіння курсора на білому фоні, що нагадує пульс. За вікном лютує лютий, а в моніторі відбивається обличчя людини, яка хоче врятувати від забуття хоча б частину свого світу. Це не просто слова – це спроба архівації пам'яті, поки вона ще свіжа, поки запах озону у 219-й ще не вивітрився з душі.

Іноді я запитую себе: навіщо витрачати години на те, щоб описувати життя в чотирьох стінах, завалених старим залізом? Відповідь проста і водночас складна. Ми живемо в епоху великих збоїв. Реорганізація університету, об’єднання факультетів, війна – все це стирає минуле швидше, ніж форматування жорсткого диска. Я зрозумів, що якщо я не запишу цю історію зараз, то через кілька років від 219-ї залишиться лише номер на дверях і сухий рядок у моєму трудовому стажі.

Я вирішив написати цю книгу, щоб зберегти обличчя того часу. Я хотів зафіксувати момент, коли я, звичайний студент, став «сірим кардиналом» своєї маленької техносфери. Це історія про те, як серед хаосу та блекаутів можна знайти свій острівець стабільності. Я писав це для того, щоб не забути, як пахне палена ізоляція після короткого замикання, як звучить тиша в порожньому корпусі та як важливо мати поруч хоча б одну надійну людину, коли всі інші зникають з твоїх радарів.

Ця книга – мій особистий архів. Вона про відповідальність, яку я взяв на себе, коли вперше повернув ключ у замку. Вона про моє дорослішання від волонтера до інженера, який навчився приймати холоднокровні рішення. Я пишу це, щоб залишити слід. Щоб кожен, хто колись зайде у 219-ту, знав: тут був не просто лаборант, тут був господар, який приручив цей простір і зробив його своїм домом.

Зрештою, це мій спосіб сказати «дякую» стінам, які тримали мене, коли все навколо руйнувалося. Я пишу, бо пам’ять – це теж система, яка потребує регулярного бекапу. І цей текст – моя головна резервна копія життя у 219-й.