Адара, два роки потому
Проминуло два роки… Два роки з того моменту, коли у мене є наречений. Два роки з того моменту, коли я кожної ночі зустрічаюся з Владом кожної ночі і нашими свідками є тільки Місяць та зорі. Два роки з того моменту, коли я вперше познайомилась з членами його родини. Два роки з того моменту, коли я знайшла свою найкращу подругу. Два роки з того моменту, коли я зрозуміла, що маю навіть не одного старшого брата. Два роки з того моменту, коли я відчула кому належить моє серце.
Про моє кохання до Влада ніхто не знав. Він ніколи не говорив про нас, як про щось більше, ніж просто друзів. Скоріше, це були почуття старшого брата до своєї сестрички. Але мені вистачало і цього. Просто бути поруч з ним.
Наші з Владом зустрічі не прості, кожен раз він навчає мене новим вмінням. Бували часи, коли він зайнятий, то на допогому приходили Лука, Жадан, а часом Благосвіт, Квітан та Вогнян. Одного разу Кві-тан навіть пожартував: «Станеш могутнішою за нас!».
Сьогодні день мого вісімнадцятиріччя, а це означає, що сьогодні буде бал, а також розпочнеться підготування до весілля. Дата весілля – перше грудня. Символічно.
За ці два роки я побувала на стількох балах, що на пальцях не зрахувати. І вони майже без причин. Я вважаю, що важливі тільки ті, що приносять хоч якусь користь людству. Наприклад, благодійні – ці бали стали моїми улюбленими. Тут я відчуваю себе на своєму місці і не потрібно придимувати ніяких відмовок, щоб відійти подалі від них. Я рада, що можу допомогти людям з нищих слоїв. Водограй не був жадібним. На всіх благодійних вечорах – ми були найбільш активними. Майбуть, він думав, що так я його покохаю. Ні , цього не буде, але я йому вдячна.
Ранок мого дня народження почався з раннього підйому. Вже близько дев’ятої ранку у моїй кімнаті були методистки, які мали привести мене до ладу. Цього вечора на мені має бути темно-зелена сукня.
Так і сталось, зелений шовк тримав мене у своїх обіймах. Сукня була на корсеті, але після ночі на заручини корсет ніколи не був тугим. Відкриті плечі, пишна спідниця. І я знову не схожа на себе. Во-лосся розпущене і ніжним каскадом спадає на плечі. Я намагаюсь посміхнутись людям, щоб дати їм зрозуміти, що я щаслива. Вихо-дить не надто переконливо, але вони посміхаються і виходять з моїх кімнат.
Щойно я присіла на диван, як у двері постукали і вони відчинилися пропускаючи моїх відвідувачів:
-Адо! Моя люба!- Першу кого я помічаю – це мама. Вона посміхається і відкриває руки обіймам, а я в свою чергу встаю та обійммаю її у відповідь.- Моя донечка така доросла! Не вірю, що тобі вже вісімнадцять. Так швидко час пролетів, що я аж не вірю.- З цими словами мама відходить та уступає місце матері Водограя – Анфісі.
-Адаро, моя люба невістко, вітаю тебе з Днем народження! Залишайся такою ж щасливою, вільною та доброчесною.- Анфіса мене обійняла. Після настала черга Дротеї.
-Вітаю, Адо.- Дротея не була надто говіркою. Ми з нею не могли знайти спільної мови. Вже й не знаю скільки разів я починала з нею розмову, але на контакт вона не йшла. Я здогадувалась в чому при-чина. Дротеї всього двадцять і вона вже одружена, але на чоловіці, що старше за неї на тридцять шість років. Так, у нас з Водограєм шлюб по домовленості, але різиця у віці не велика – йому двацять чотири.
- А зараз час подарунків!- Весело прогомоніла Анфіса і поставила свою маленьку коробочку перев’язнану червоною стрічкою.
-Ну що ви? Не варто було.- Промовила я.
-Як це? У день народження всі мають отримати подарунки, тим бі-льше на вісімнадцятиріччя! Тому відкривай.- Під допитливим пог-лядом матері, посмішкою Анфіси та байдужим поглядом Дротеї я відкривала коробочку. Всередині лежало намисто. Намисто містило три яруси: перший – маланькі смарагди; другий – смарагди среднього розміру; третій – самі велекі смарагди. Усі вони скріплялися в одному місці по двом сторонам утворюючи дорожки з діамантів.
-Воно… Воно прекрасне..- прошепотіла я. Смарагди виблискували на сонці. Це було надзвичайно гарно.
-Ти не проти одягнути його на цей вечір?- Запитала Анфіса.
-Ні, не проти.- Анфіса швидко встала позаду мене, відразу відчула прохолоду і тяжкість всієї прикраси.
-Ого, яка вона важка.- Здивувалась я.
-Так, є таке. От яка важкість…- задумчиво прошепотіла мати Водограя.- Дротеє, тепер твоя черга дарувати подарунок.
Дротея кивнула і протягнула мені предмет в фіолетовій обгортці з також фіолетовою стрічкою.
-Дякую,- промовила я і обережно розівала обгортку. Всередині лежала книга. Книга про…,- це роман Дрогомисла..? Звідки він у тебе? Зараз знайти його книги просто неможливо!- Я з подивом подивилась на Дротею.
-У бібліотеці мого чоловіка багато книг, я й подумала, що тобі буде цікаво почитати роман такого відомого творця.- Зараз я чула справжні емоції Дротеї, вона говорила чисто та правдиво.
-Дякую, Дротеє! Ти не уявляєш, як я мріяла прочитати хоч один його роман. Тепер одна з моїх мріз здійснилась завдяки тобі!- відповіла я їй як можна щиріше і вона посміхнулась мені кутиками губ.
-А зараз моя черга,- промовила мама,- Адо цей подарунок залишив тобі батько перед тим, як поїхати в свою останню подорож.- Мама протягула мені маленьку витягнуту коробочку у зеленому кольорі. Відкривши її я побачила браслет. Браслет з золота та смарагдів. Він був маленьким та елегантним. Золото плелось неначе мотозкую, а в середині виточені, маленькі смарагди. Під браслетом була записка:
#13792 в Любовні романи
#3214 в Любовне фентезі
#2147 в Молодіжна проза
#955 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.09.2024