Княгиня Грудня. Корона

Глава 10

Адара

  На щастя, мами вдома ще не було. Я не хотіла їй розповідати де була весь цей час. Тому швидко підійнявшись до своєї кімнати я опустилась на коліна, біля свого сховку у підлозі, проте коли відкрила, то не побачила там квітки, а всі обережно складені речі були перевернуті. Я не розуміла, що відбувається допоки не почула позаду себе жіночий голос:

  -Я очікувала більшого.- в недорозумінні я повернулась і побачила жінку років двадцяти, що посміхнулась мені.

  -Хто ви?- запитала я.

  -Хто я? Ой, люба, а Влад не розповів тобі? Я Клара. Майбутня дружина князя Грудня Владислава.- і тут мій світ розбився вщент.

  -Що?

  -О, так він тобі не сказав? Так, люба, я його майбутня дружина. А те, що він за тобою бігає, то норма. Він часто за дівчатами ганяється, проте швидко втрачає інтерес. Ти так, забава на кілька місяців, поки він собі іншу не знайде. А наше з ним весілля через два роки… Не дочекаюсь цього дня…

  -Тобто, для вас норма, що він з іншими, до поки ви помовлені..?- я нічого не розуміла.

  -Мила, я також можу проводити час з чоловіками. Так мовити, проводжу останні вільні роки, а потім він стане моїм, а я його…- вона прошепотіла остання слова з явною насолодою.- А що це в нас слізки?

  -Навіщо ви прийшли?- я мала взяти себе в руки і показати їй, що я не слабачка.

  -Ого, а я не знала, що в цьому світі ще є «живі» дівчата, бо Адам завжди торочить про ляльок.

  -Забирайтесь звідси геть.-промовила я.

  -Що ікла почали рости? Якщо так, то вони ще занадто маленькі… А ще…- вона витягнула з-за спини півонію.- Це тобі більше не потрібно,- і квітка впала на підлогу розбившись на маленькі друзки.- Бувай, смертна.- І дівчина розчинилась у повітрі.

  Лише зараз до мене дійшло, що сталося. Наречена Влада. Клара. І вони майже одружені. Я й справді побачила на її пальці кільце. Дуже розкішне кільце. Мені потрібні були відповіді. Я не знала, як з ним зв’язатися. Тому спробувала заснути, щоб зустрітися у сні, як це було раніше. Але без результатно. Як тут почула тихий стукіт у вікно. І відкрила його. На підвіконник приземлився Влад:

  -Ти так про мене думаєш, що я це відчув,- посміхнувся він мені та коли побачив моє обличчя його посмішка зникла.- Що сталося?

  -Це правда?- просто запитала я.

  -Що саме?-він мене не розумів.

  -Те що ти заручений?

  -Що? Хто тобі таке сказав?

  -Клара.

  -Клара?- він посміхнувся,- Адо, послухай,- він узяв моє обличчя у свої руки і змусив мене подивитися йому у вічі.- Ніколи не вірь цій змії. Вона мисливиця на багатих та красивих чоловіків, як я. Намагається заманити їх у свої сіті, а потім кидає, коли отримала, що хотіла. Єдиний до кого вона повертається – Адам. Бо він наймогутніший. Між мною і нею не може бут заручин. Запам’ятай це, добре?

  -Добре, але..

  -Але що?

  -Твій подарунок, він розбитий нею…

  -Нічого, я зараз все поверну,- він взмахнув рукою і квітка повернула свій вигляд, викликавши у мене усмішку.

  -Дякую,- прошепотіла я, а потім запитала,- Як ти зрозумів, що я про тебе думаю?

  -Легко, ми це відчуваємо.

  -А як?

  -Це неначе зв’язок, зазвичай ми з брати користуємося цим, коли комусь з нас потрібна допомога, проте…

  -Проте, що?

  -Цим можуть володіти тільки ті, що мають силу.

  -Що? Як тоді я змогла це зробити? Я ж…

  -Ти казала, що на пориві емоцій з твоїх рук вийшов лід, так?

  -Так, але…

  -Але, це означає, що ти володієш даром.

  -Даром? Проте як? У мене ж у родині ніхто цим не володіє, тоді як..?

  -Поки що не знаю, але обіцяю, що розберуся і тоді точно дам тобі відповідь.

  -Влад, а якщо це знову повториться…

  -Слухай, спробуй тримати емоції при собі – не злитися, не сумувати, надто не радіти, але якщо такі ситуації будуть, то спробуй залишитися сама на будь-який випадок, а то чутки підуть, що ти відьма…

  -Знаєш, ти дуже допоміг, що мені стало страшніше в двічі  більше, ніж було…

  -Адо, не хвилюйся, якщо що думай про мене, тоді я прийду і допоможу тобі, а ще… Я думаю, що тобі слід почати опановувати цю силу…

  -Добре, але я ж сама її не опаную…

  -Так, в цьому я тобі допоможу. Давай почнемо тренування з Листопада, бо раніше я точно не зможу…

  -Добре,- прошепотіла я у відповідь. Як тут знизу почулися крики:

  -Адо, ти вдома?!- я впізнала голос.

  -Так, мамо, у себе,- потім повернулась до Владислава і прошепотіла,- Тобі вже час йти.

  -Бувай, Адо,- і він зник у срібній імлі. Я швидко сховала квітку під подушку та пішла до матері вниз.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше