Адара
На щастя, мами вдома ще не було. Я не хотіла їй розповідати де була весь цей час. Тому швидко підійнявшись до своєї кімнати я опустилась на коліна, біля свого сховку у підлозі, проте коли відкрила, то не побачила там квітки, а всі обережно складені речі були перевернуті. Я не розуміла, що відбувається допоки не почула позаду себе жіночий голос:
-Я очікувала більшого.- в недорозумінні я повернулась і побачила жінку років двадцяти, що посміхнулась мені.
-Хто ви?- запитала я.
-Хто я? Ой, люба, а Влад не розповів тобі? Я Клара. Майбутня дружина князя Грудня Владислава.- і тут мій світ розбився вщент.
-Що?
-О, так він тобі не сказав? Так, люба, я його майбутня дружина. А те, що він за тобою бігає, то норма. Він часто за дівчатами ганяється, проте швидко втрачає інтерес. Ти так, забава на кілька місяців, поки він собі іншу не знайде. А наше з ним весілля через два роки… Не дочекаюсь цього дня…
-Тобто, для вас норма, що він з іншими, до поки ви помовлені..?- я нічого не розуміла.
-Мила, я також можу проводити час з чоловіками. Так мовити, проводжу останні вільні роки, а потім він стане моїм, а я його…- вона прошепотіла остання слова з явною насолодою.- А що це в нас слізки?
-Навіщо ви прийшли?- я мала взяти себе в руки і показати їй, що я не слабачка.
-Ого, а я не знала, що в цьому світі ще є «живі» дівчата, бо Адам завжди торочить про ляльок.
-Забирайтесь звідси геть.-промовила я.
-Що ікла почали рости? Якщо так, то вони ще занадто маленькі… А ще…- вона витягнула з-за спини півонію.- Це тобі більше не потрібно,- і квітка впала на підлогу розбившись на маленькі друзки.- Бувай, смертна.- І дівчина розчинилась у повітрі.
Лише зараз до мене дійшло, що сталося. Наречена Влада. Клара. І вони майже одружені. Я й справді побачила на її пальці кільце. Дуже розкішне кільце. Мені потрібні були відповіді. Я не знала, як з ним зв’язатися. Тому спробувала заснути, щоб зустрітися у сні, як це було раніше. Але без результатно. Як тут почула тихий стукіт у вікно. І відкрила його. На підвіконник приземлився Влад:
-Ти так про мене думаєш, що я це відчув,- посміхнувся він мені та коли побачив моє обличчя його посмішка зникла.- Що сталося?
-Це правда?- просто запитала я.
-Що саме?-він мене не розумів.
-Те що ти заручений?
-Що? Хто тобі таке сказав?
-Клара.
-Клара?- він посміхнувся,- Адо, послухай,- він узяв моє обличчя у свої руки і змусив мене подивитися йому у вічі.- Ніколи не вірь цій змії. Вона мисливиця на багатих та красивих чоловіків, як я. Намагається заманити їх у свої сіті, а потім кидає, коли отримала, що хотіла. Єдиний до кого вона повертається – Адам. Бо він наймогутніший. Між мною і нею не може бут заручин. Запам’ятай це, добре?
-Добре, але..
-Але що?
-Твій подарунок, він розбитий нею…
-Нічого, я зараз все поверну,- він взмахнув рукою і квітка повернула свій вигляд, викликавши у мене усмішку.
-Дякую,- прошепотіла я, а потім запитала,- Як ти зрозумів, що я про тебе думаю?
-Легко, ми це відчуваємо.
-А як?
-Це неначе зв’язок, зазвичай ми з брати користуємося цим, коли комусь з нас потрібна допомога, проте…
-Проте, що?
-Цим можуть володіти тільки ті, що мають силу.
-Що? Як тоді я змогла це зробити? Я ж…
-Ти казала, що на пориві емоцій з твоїх рук вийшов лід, так?
-Так, але…
-Але, це означає, що ти володієш даром.
-Даром? Проте як? У мене ж у родині ніхто цим не володіє, тоді як..?
-Поки що не знаю, але обіцяю, що розберуся і тоді точно дам тобі відповідь.
-Влад, а якщо це знову повториться…
-Слухай, спробуй тримати емоції при собі – не злитися, не сумувати, надто не радіти, але якщо такі ситуації будуть, то спробуй залишитися сама на будь-який випадок, а то чутки підуть, що ти відьма…
-Знаєш, ти дуже допоміг, що мені стало страшніше в двічі більше, ніж було…
-Адо, не хвилюйся, якщо що думай про мене, тоді я прийду і допоможу тобі, а ще… Я думаю, що тобі слід почати опановувати цю силу…
-Добре, але я ж сама її не опаную…
-Так, в цьому я тобі допоможу. Давай почнемо тренування з Листопада, бо раніше я точно не зможу…
-Добре,- прошепотіла я у відповідь. Як тут знизу почулися крики:
-Адо, ти вдома?!- я впізнала голос.
-Так, мамо, у себе,- потім повернулась до Владислава і прошепотіла,- Тобі вже час йти.
-Бувай, Адо,- і він зник у срібній імлі. Я швидко сховала квітку під подушку та пішла до матері вниз.
#13830 в Любовні романи
#3216 в Любовне фентезі
#2147 в Молодіжна проза
#955 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.09.2024