Адара
Жовтогаряче листя кружляло у танці навколо мене. Мої ноги вели до галявини, на якій мало відбутися гуляння в честь осені. Кінець жовтня. Одна моїх з найулюбленіших пір року. У цей час все набуває червоні, жовті та оранжеві відтінки. Сонце торкається землі своїм промінням, але не гріє так сильно. Здається, сьогодні буде трохи інакше, адже щойно проміння торкнулося мого обличчя я відчула тепло і це викликало усмішку.
Гуляння в честь осені – це щорічний фестиваль, що проходить майже цілий тиждень. Кожен день символізує певну підготовку до свята, сьогодні неділя, адже останній день. На диво після того, що сталося майже рік тому, Чароград повернувся до норми на початку літа. Тому, що роботу необхідно було виконувати. Чорні прапори вже не були розвішені містом. Ціле літо дітвора ганяла вулицями і зараз це не змінювалося.
Деякі батьки починали хвилюватися, адже їхнім дочкам вже є вісімнадцять… Проте я не хвилювалася. Поки. Через півтора тижня мені буде шістнадцять, тому два роки буде без хвилювань. До речі, про викрадання. Владислав так і не з’являвся більше. Можливо розумів, що мені потрібен час, а може втратив до мене інтерес. Його квітку я зберігаю, часом дивлячись на неї мені хочеться плакати. Як я себе не змушувала розбити її чи викинути, я не могла цього зробити. Щось не давало мені це зробити.
Йдучи я поринула у роздуми і не помітила, як вийшла на галявину. Народу було багато. Дуже багато. Стояли намети, де продавали випічку, цукерки, овочі та фрукти. Були столики за якими збиралися родини, щоб відсвяткувати це свято. Грала весела мелодія, під яку молоді люди кружляли у танці. Галявину наповнював сміх та веселощі. І від цього дійства я почала усміхатися ще більше. Серед людей я почала шукати маму і знайшла її у компанії родини Боко.
-Мамо… Доброго дня, пані та пане Боко,- привіталась я.
-Адо, люба,- промовила мама,- я вже думала, що ти не прийдеш. Бо про тебе вже запитувати.
-Хто?-злякалась я.
-Цей молодик. Син герцога Андрієця. Водограй.- Водограй вже давно за мною ходить, то квіти дарує, то на прогулянки запрошує, то прикраси посилає.
-А ти що відповіла?
-Що ти скоро пійдеш і він зможе з тобою поговорити.
-Мамо! Ти ж знаєш, що мені не приємна його компанія! Так він багатий! Так він має статус герцога! Проте він самозакоханий телепень!
-Адаро! Хто так говорить про чоловіка?!
-Адо, люба,-почала пані Боко,- можливо тобі варто більше провести часу з ним і тоді…
-І тоді що?-подав голос пан Боко,- Змінить своє ставлення? Якщо дівчинка не хоче за нього заміж, то не треба її гнати! – я вдячно йому посміхнулась і він мені підморгнув.
-До речі, Водограй йде до нас,- посміхнулась мама.
-Що? Ні! Я не піду нікуди з ним!- почала я протест.
-Посміхайся, бо він вже тут.
-Адаро!- почула я голос за спиною. Натягнувши посмішку на обличчя я повернулась.
-Водограю, рада тебе бачити…
-Це пречудово! Хотів запитати, чи ти не проти прогулятися зі мною?
-Ну, я навіть не…
-Звичайно, вона згодна,- мама промовила це за мене.
-Чудово, леді, прошу,- промовив він і подав мені руку.
-Гарно погуляти,- посміхнулась мама і помахала нам рукою. І ми почали відлучатися від них. Спочатку між нами панувала тиша і її ніхто несмів порушувати. І це створювало відчуття напуженості, проте краще мовчати, ніж говорити з ним. Але, він почав розмову:
-Адо… Я давно хотів поговорити з тобою на одну важливу тему..
-Я уважно слухаю тебе, Водограю.- промовила, але у мені запанував неспокій.
-Адаро, ти молода, гарна та розумна..-почав він,- я дового думав і вирішив…
-Що ви вирішли, Водограю?
-Чому б нам з тобою не укласти шлюб.- ці слова віддаються відлунням у моїй голові.
-Що..?
-Так, Адаро, я роблю тобі пропозицію руки і серця…
-Водограю…
-Я розумію, що ти спантеличена, але подумай, у тебе буде про що мріє кожна дівчина – маєток, слуги, сукні, прикраси… І все це, якщо ти скажеш мені «так»…
-Ви, щойно намагалися мене купити? Пропонуючи всі ці речі? Ви думаєте я поведуся на ваше багатсво? Я що річ для вас?
-Що ти таке кажеш? Звичайно, ні. Просто подумай… Зараз ти молода та гарна, але пройдуть роки і твоя врода згасне і такого чоловіка, як ти вже не отримаєш. До того ж моя родина друга в королівстві після родини короля.
-Ні! Звичайно, ні! Я не вийду за вас заміж!- крикнула у відповідь йому я.
-Справді? Мені все одно! Я вже отримав благословення від свого батька та твої матері. І весілля відбудеться, щойно тобі виповниться вісімнадцять!
-Ні… Цьому ніколи не бути!- з цими словами я повернулась на п’ятках і пішла до лісу. В моїх жилах палала лють. Хотілося знищити все на своєму шляху. Я йшла і йшла. Допоки не дійшла до гущавини лісу і не закричала, що є сили… І тут з моїх рук вирвався лід. Він покрив все прямою полосою. Я відразу злякалась, але через секунду все зникло. Неначе нічого не й було. Проте в мені все ще все горіло…
#13743 в Любовні романи
#3201 в Любовне фентезі
#2137 в Молодіжна проза
#950 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.09.2024