Книжка для дантиста

– Нічого особливого, але для сільської місцевості підійде. - Ці слова переслідували її весь час. Наталі «пощастило» жити під час змін. Розвал СРСР, лихі 90-ті, «помаранчева революція», «майдан», «Донбаське протистояння»… Всі ці події вона переживала тихо в себе вдома, нікого не чіпаючи і сама нікого, крім батьків, не турбуючи. Так все виглядало збоку. А насправді вона завзято, в обхід політики та всіх можливих перешкод, будувала свою долю.

Школа, коледж, університет – і ось вона вже вчителька молодших класів і викладач англійської мови. Перша мрія здійснилася. Працюючи в Київській школі, молода вчителька розуміла, що не все так райдужно, як здавалося в дитинстві. Низька зарплата, весілля, вагітність та пологи – і ось, зміна місця проживання. Знову рідне село, ремонт старенького, зате свого, будиночку, переїзд у нього, новосілля... Стільки всього відбувається довкола! Адже життя різноманітне! І знову школа, але на декретному місці. Потім друга, третя. І скрізь добиратися на роботу незручно. І з дитиною ніколи побути. Та ще розлучення з чоловіком, якому не подобалося жити з жінкою, яка вища за нього морально і інтелектуально.

Зважилася, змінюємо життя. Робота поряд з будинком, дитячий садок. І що ж? Десять років у школі не дали належної підготовки. Важко. Але все вийшло. Щоправда, нерви вже давно не ті. Так, а про що раніше мріялося? Ага. Стати вчителькою – було. Ця мрія вже у минулому. Чого ще прагнула? Точно! Журналістом! Ця мрія з тих, яких важко, але можливо досягти. Ух ти, адже для цього не обов'язково вступати на журналістику! Клас!

Знайшла роботу журналіста на веб-сайті новин. Інформацію для статей їй давали готову, залишалося лише правильно оформити. Раділа, коли дізналася, що господар сайту не збирається будь-якій партії віддати керівництво. Радість трималася доти, доки сайт не закрили спецслужби. Добре, що нікого не посадили. М-да… не пощастило і тут Наталії. Чим ще зайнятися? За світло, за газ платити треба, їсти щось треба, а також дочку на ноги ставити треба. Адже на аліменти удвох не прожити!

Ось тут і згадалася Наталі її давня мрія: написати книгу, видати її і стати знаменитою письменницею, щоб дочка пишалася нею. Вирішено. Дістала свої старі записи. "Нічого особливого, але для сільської місцевості піде". Замислилась. Хто їй казав такі слова? Однокласниці, які самі собою нічого не варті: звичайні службовці в маленьких конторках, або продавчині в магазинах. Хто ще? Мама. Отож прикро, що вона не вірила в те, що Наталя зможе. А вона попри все зробить це. І понеслося. Написавши книгу, Наталя довго вибирала видавництва, але весь час було страшно, що її ідею вкрадуть, що її не надрукують, а її роман вийде під чужим ім'ям. Знайшла нарешті видавництво – і зупинилася. Страшно.

Чого боятися, здавалося б? Он, люди за своє життя жодну мрію в життя втілити не можуть. А ти? Адже це вже твоя третя мрія оживає! Не стій!

Не спромоглася з першого разу здати у видавництво. Весь час перед очима це горезвісне «Нічого особливого, але для сільської місцевості підійде». Страшно це почути від професіонала.

А тут одного дня день розболівся зуб. Довелося йти до дантиста. Стоматолог оглянув зуб, видалив нерв та поставив тимчасову пломбу. Поки нікого не було, почалася невимушена розмова:

– Що це у вас? - Брова лікаря злітає вгору здивовано.

- А, це я ноутбук із собою ношу.

- Навіщо?

– Пишу там. Різне.

- Письменниця, отже. А видавалися вже?

– Ні.

- Чому?

– Знаєте, страшно. Видавати хочеться вартий, а не посередній твір.

- А звідки ви знаєте, що посередній?

- У мене все виходить так, що оточуючі кажуть: «Нічого особливого, але для сільської місцевості піде». От і не хочеться так підставлятися.

- Люба моя, ви що! Навіщо слухати тих, хто не вміє мріяти та добиватися? Я відчуваю, що ви можете! Тільки дайте мені почитати, будь ласка, я теж дуже люблю літературу. - Він усміхнувся доброю усмішкою і Наталя поділилася з ним файлом. Потім все ж таки прийшла у видавництво і залишила там копію своєї книги.

Наталка розповіла про книгу рідним, які дуже здивувалися, поглядаючи на неї скептично.

- Ти не доведеш до кінця, це не в твоїй манері. - Сказав їй батько.

Наталя вирішила, що засмучуватися не буде. Вона залишила батькам копію книги та пішла. За кілька днів вона знову прийшла до них у гості.

- Привіт як справи? – Наталка посміхнулася батькам.

- Просто чудово, люба. А ти як?

- Все в порядку. Ось, чекаю, що у видавництві скажуть. А ви вже почали читати мою книгу?

- Так, люба. - Батьки очі сміялися. - Нічого особливого, але для сільської місцевості піде. Агов, ти чого? - Він обійняв дочку, що на цих словах заплакала.

- Невже так паршиво? Я що, ні на що зовсім не здатна? - Наталка просто вмивалася сльозами. Їй було прикро, що навіть у цьому випадку ніхто не може оцінити її праці.

- Досить, Сергію. Не муч доньку. – підійшла тихенько мати. – Нам дуже сподобалася твоя книга, рідна. Просто тато боїться наврочити. Ти ж у нас така талановита, тільки багато в чому тобі не щастить. А книгу твою ми читаємо удвох. Вона нам дуже подобається.

- Справді? – блиснули заплакані очі.

- Звичайно Люба. Ти ж стільки всього починала і нічого не довела до логічного завершення.

- А я цю вашу улюблену фразу інакше сприймала. - На сумному обличчі повільно розповзалася усмішка.

І ось вона знову у стоматолога. Так, доросла людина, але дуже боїться лікувати зуби. Не дивно, дантистів бояться практично всі. Ось вона відчиняє двері кабінету, заходить, починає рухатися між кріслами.

- Я через вас ночами не сплю! – ці слова пришили Наташу до землі. Як? Що? Чому? Її думки закрутилися так швидко, що неможливо було нічого розібрати. Найяснішою була одна: виникли сильні проблеми із зубом. Можливо, його доведеться видаляти. Але ось усміхнений лікар розвернувся до Наталки, простяг руку, вказуючи на крісло – і продовжив. - Уявляєте, я зазвичай працюю тут допізна і читати у мене не завжди є час. – очі над пов'язкою весело блиснули. Наталка присіла в крісло і запитала: