Розділ 7 Нова Я

Зранку ми з татом прокинулися втомлені і пригнічені. Вчорашня розмова, скоріше це можна назвати сповіддю, виснажила нас обох. Для батька було важко згадувати минуле, в якому він залишив свою кохану. Для мене тяжкими стали роздуми про майбутнє. Та й за батька я, звісно, переймаюся. Він віддав усього себе мені одній, давав усе найкраще, вчив, проводив зі мною багато часу, вкладав у мене душу. Віддав мені свої найліпші роки, своє життя. Я безмежно вдячна йому. В світі немає такої величини виміру вартості, яку я йому заборгувала…

Але він ще такий молодий, сповнений життєвими силами, чоловік. Він так і не одружився. Волію думати, що не через мене. Як він сам вчора сказав, що зі смертю коханої, померла його частина, він вигорів зсередини і ніяка жінка не зможе повернути йому ту втрачену частину себе. Може просто він не мав нагоди зустріти саме ту. Може десь живе така жінка, яка змогла б допомогти йому покохати знову і зустріти майбутнє не в самотності… Як дідусь з бабусею, наприклад, прожили все життя разом. Таке враження, що їхні серця б’ються одночасно і дихання одне на двох. Це так надихає. Бажаю такого кохання для батька, та й для себе самої.

Зібралися з татом, поснідали, він допоміг мені перенести бабусині подаруночки у мою кімнату. Потім отримала перепустку на вихід в місто і ми рушили гуляти. Давно не було таких прогулянок з батьком. Він тримав мене за руку як тоді, коли я була малою і такі теплі й світлі емоції мене накрили з головою… Просто йшли мовчки.

Раптом почули гучний звук, що повернув мене до реальності. По дорозі на великій швидкості з гуркотом котилася карета. За нею біг візник і кричав усім перехожим, щоб тікали. Просто він погано закріпив та не зафіксував карету і вона зірвалася і покотилася по дорозі вниз, якраз на нас з татом. Інстинктивно батько штовхнув мене в бік, а сам не втримався і впав на дорогу. Одна мить і карета вб'є його! Жінки почали верещати. "О ні! Тільки не це!" - подумала я і миттю виставила руки вперед, до карети і подумки сказала: "Стій! Замри!" Карета зупинилася. Я не опускала руки і чекала. Секунда, друга, третя… Ці неймовірно довгі секунди тягнулися для мене вічність. І тут я побачила, як батько, цілий і неушкоджений, підвівся на ноги, відійшов на безпечну відстань і приголомшливо дивився на мене. Я з легкістю видихнула, але карету не відпустила допоки підбігли чоловіки і підклали під її колеса каміння так, щоб вона не рушила знову.

Я опустила руки й заклякла. Ні, мій резерв був повний, я використала його правильно, як містер Вільмер навчив, просто сама не очікувала, що так вмію. Я не могла дозволити батьку померти. Тільки не сьогодні, не зараз. Тому я й була на грані запаморочення. Це все - емоції. Татко схопив мене за руки, що привело мене до тями. За хвилину, насилу підбіг візник цієї злощасної карети, дихав так, ніби зібрався помирати. Звичайно, з його вагою забіг на будь-які дистанції протипоказаний. Поки цей "візник-пиріжок" віддихувався, інші два чоловіки підвели коня і допомогли зціпити екіпаж докупи. Він подякував мені, вибачився перед татом, навіть намагався запропонувати гроші, як компенсацію, або хоч підвезти куди нам треба. Тато відмовився від обох пропозицій, бо грошей брати не хотів, та й сідати в екіпаж, який його тільки-но трохи не вбив, якось не хотілося. Він не постраждав, і це - головне. Ми подякували, сказали, що нам тут недалеко пішки, і рушили далі. Кілька хвилин ми йшли мовчки, поки оговталися від пережитого. Потім тато все ж наважився запитати:

-  Ти вмієш дистанційно впливати на матерію силою думки? - і зазирнув мені прямо в очі.

- Так. Я володію всіма типами психокінезу. І не тільки. Тато, будь ласка, тільки не лякайся і не хвилюйся, ректор Академії, містер Тарс, знає про мої сили і тренує відповідно. Тому все добре. Все зі мною буде гаразд. Я ще не повністю увійшла в силу, проте прогрес є, хвилюватися не потрібно. А здібностей у мене, як виявилось, багато. Тому я маю ще на деякий час залишатися в Академії і продовжувати тренування.

Звичайно ж я татові не розказала про свою темну сторону і про належність до роду Тарсів, мене стримує не тільки магічна клятва, просто йому це зараз не потрібно знати. Не хочу його лякати. Може, якось при нагоді і розповім, а може й ні. Побачимо, що буде далі... Я вже впевнено контролюю силу, тому можу користуватися тільки світлою половиною Дару, щоб мене не викрили, що я - наполовину Темна.

Прогулюючись містом, натрапили на кав’ярню і вирішили трохи перепочили та поласувати чимось смачненьким. Тато замовив еклерів, він же мене знає, і какао. За розмовою я розказала йому про нових друзів і, звичайно ж, про Курта і про наші теплі стосунки. Сказала, що він трохи старший за мене, і що він єдиний підтримав мене тоді, коли я була розгублена та спантеличена, запропонував дружбу і я залюбки те запрошення прийняла. Бо він такий… такий чудовий! Татко все зрозумів, спостерігав за моєю розповіддю і посміхався. На його обличчі я побачила спокій і впевненість. Він  більше не боявся за мене. Проте запропонував, за можливості, щоб я завітала з Куртом додому і познайомила його з дідусем. А бабуся прийме мій вибір, тато був впевнений. Я погодилася. Можливо на канікулах, після першого семестру і вдасться приїхати. Я дуже цього хотіла.

Час дозволеної мені прогулянки невблаганно закінчувався. Доведеться прощатися і повертатися назад, у гуртожиток. Дорогою ми купили деякі столичні сувеніри для бабусі з дідусем, тато провів мене до воріт і, нарешті, наважився сказати:

- Дитино моя, твій Дар поволі сильнішає, тому будь обережна. Можливо саме зараз тебе буде легше знайти тим, хто не зміг завадити твоєму народженню. Тому, благаю, не довіряйся людям, якщо відчуєш щось недобре, тримайся подалі від небезпеки. Ми не знаємо, що саме ти маєш зробити, яке призначення приготувала тобі доля, але знай, я завжди поруч і віддам усе, щоб тебе захистити. Тому будь певна, ти маєш підтримку, що б не сталося. І не забувай писати листи. Ми дуже сумуємо за тобою... - міцно обійняв мене, поцілував у лоба, та додав, - якщо ти відчула, що Курт - саме той єдиний, то знай, моє благословіння ти маєш. Будь щаслива, моя донечко і бережи себе.