Епілог. Насіння темряви

Коли я прокинувся, сонце вже заходило за горизонтом, але його світло не пробивалося через стебла кукурудзи. Вони стояли, мов колони стародавнього храму, темні й мовчазні, проте в їхній тиші відчувалася присутність того, що вже не можна було назвати природним. Я не міг визначити, де закінчується поле і де починається небо.

Поле повільно ковзало навколо хати, стебла нахилялися, утворюючи вузькі проходи, що вели вглиб, наче жива архітектура, сплетена зі стебел і коренів. Я відчував, що навіть земля під ногами не моя, що вона стежить і пам’ятає кожен рух. У повітрі завис запах гіркого борошна і старої крові, який проник у легені й стискав груди.

Я не був один. Тіні сусідів з минулого, зниклих людей, котилися між стебел, як слабкі відбитки на вологій землі. Вони не говорили, а шепотіли мовою поля, яку я ще не розумів. Але найстрашніше було не це. Десь глибше, у самому серці кукурудзяного лабіринту, я відчув ритм — пульс, більший за будь-яке серце людини. Це був Носій.

«Я народився не в печі.
Я народився в тиші.
Піч — це тільки двері.
Справжнє тепло — під землею.»

Ці слова з Книги Поля знову прозвучали в голові. Тільки тепер вони були голосом, що не належав мені, не належав людям і не належав землі. Це був голос поля, котрий говорив через мене, і я відчував, що моє «я» розчиняється.

Я спробував крикнути, але з моїх вуст вирвався лише тріск — той самий звук, що робили колобки, коли котилися між стебел. І тоді я зрозумів, що поле не тільки пам’ятає — воно виховує. Кожне зерно, кожна тінь, кожен Носій — частина одного живого організму, що росте, мов пухлина, поглинаючи все, що зустрічає на шляху.

«Хай кожне покоління дасть мені одну душу, і я дам вам тишу на рік…»

Слова з Книги Поля перетворилися на мантру, яку промовляли стебла і вітер, і я відчув: Покотилиха — лише початок. Насіння темряви, яке народилося з колобків, Носія і стародавньої крові, зараз тягнеться далі, поза межі села.

Я повернув погляд до горизонту. Там, де поле сходить з очей, земля тремтить. Кукурудза закручується у дивні фігури, ніби живі спіралі, і між ними я розгледів перші контури інших місць, таких самих проклятих, як Покотилиха. Там з’являються нові насінини жаху, які чекають своїх перших жертв.

І тоді я зрозумів: Носій і колобки — лише початок. Настане день, коли поле вийде за межі села. І те, що народилося тут, тепер має свою мету — знайти нових людей, нові душі, нові поля, які можна поглинути. 

«Поле вже знає твоє ім’я. А значить — скоро знатимеш і ти моє.»

Моє серце билося у ритмі темряви, а свідомість моя розчинилася між стебел, коренів і чорних очей, що блищали у сутінках. І я зрозумів — я не повернуся до світу, який знав. Я став частиною поля, і через мене воно говоритиме далі, куди б не йшло.

Надія померла, страх став живим тілом, і Покотилиха прокинулася. Але тепер це прокинення — не кінець, а тільки зав’язка. Поле тягнеться за горизонтом, а разом із ним з’являються нові Носії, нові колобки і нові темні таємниці, готові поглинути все, що залишилось від старого світу.

Я закрив очі, і в тиші почулися тихі кроки: маленькі, круглі, котячі. Вони наближалися, а поле шепотіло:

«І хто впаде на стебла, той повернеться назавжди.
І світло не зупинить тих, що прийдуть з темряви.»

Я зрозумів, що історія Покотилихи — лише перша глава темнішого світу, де поле, колобки і Носій ростимуть далі, а жах, що народився тут, знайде нові землі. І я став його частиною, носієм голосу темряви, якого ніхто ще не чув.