4.Останній врожай

Поле стояло глухо й мовчки, але в цій тиші я відчував пульсування, яке пронизувало землю й стіни старої хати. Кожне стебло кукурудзи колихалося так, ніби дихало. Я дивився на поле і відчував: воно знало моє ім’я, відчувало кожен мій крок.

Лідія вже не наважувалася виходити на двір. Її руки тремтіли, а очі були широко розплющені. Я побачив у них відображення того, що я відчував у душі: страх, який стискає груди й тисне до землі.

— Петре… — прошепотіла вона, — вони прийдуть.

Я не відповів. Не було потреби. Мені здалося, що все село замкнулося у своїх хатах, хтось замкнувся, і ніч розкрила справжню сутність Покотилихи. Поле було живим. І ми, люди, були його тінями.

Я відчув легке шурхотіння позаду. Повернувся — і побачив його. Носій.

Він котився по стеблах, величезний порівняно з колобками, круглий і потрісканий, очі його чорні, а всередині — щось незрозуміле, як темрява. Його рух був безшумний, але повільний і водночас ритмічний, як серце. Він наближався до хати, і я відчув, що земля сама тягне мене назустріч.

«І коли настане ніч без місяця, і кукурудза стане чорнішою за воду криничну, і перестук стане гучніший за вітер, тоді вийде Останній… І не буде світанку в той день, бо Поле, що пам’ятає кров, забере собі небо.»

Ці слова прозвучали одночасно у моїй голові, з полем і з Носієм. Я не знав, чи це думки, чи голоси, що пробиваються крізь тканину реальності.

Я намагався кинутися до дверей, але Носій котився швидше, ніж міг рухатися людський розум. Його очі дивилися на мене і вселяли відчуття, що я вже не людина, що моє тіло — лише оболонка, яку поле перевіряє, випробовує.

Перші колобки виповзли з темряви кукурудзи. Їх було десятки, сотні. Вони котилися беззвучно, з усіх боків, чорні очі блищали у темряві, тріск розтріскувався, мов старе дерево. Вони обступили мене, і я відчув, що кожен рух, кожне моє дихання записується ними, як зерно в колосі.

— Петре… — шепотів голос у голові, теплий і знайомий. — Ти повернувся до мене…

Я зрозумів, що це Лідія, але її очі були чорні, а тіло розтягнулося, як тісто. Колобки наслідували її голос. І все поле, наче одне живе тіло, шуміло, шепотіло, котилося у ритмі темної пісні.

«Вони слухають. І пам’ятають. І ніхто не втече від того, що вони бачать.»

Я крикнув, але крик обернувся шепотом серед стебел. Двері хати розчинилися, не торкаючись фізично жодного замка. Стебла вигнулися так, ніби утворили живу арку, і я був змушений пройти.

Поле поглинало мене поступово. Коріння проросло під підлогою хати, обвивши ноги. Носій котився ближче, його очі, величезні й спотворені, дивилися у мою душу. Колобки злилися з ним у один ритм: тріск, котіння, шепіт.

Я побачив тіні зниклих сусідів. Марія, Павло, інші — їхні образи котилися разом із колобками, мов зерна у колосі, повторюючи слова:

«Поле вже знає твоє ім’я. А значить — скоро знатимеш і ти моє.»

Я хотів кинутися назад, але земля не відпускала. Все моє тіло стало частиною поля. Серце б’ється у ритмі Носія, розум котиться з колобками, і страх став щільною рідиною, що заповнює кожну пору.

«Хай кожне покоління дасть мені одну душу, і я дам вам тишу на рік…»

Я зрозумів, що це не просто слова. Це закон, що ожив, закон, який керує життям і смертю Покотилихи.

Поле шуміло голосніше, колобки рухалися, Носій котився назустріч. Моя свідомість розпадалася. Я бачив, як ті, кого я знав, стали частиною нього, а я став наступним зерном.

Тоді я відчув… він торкнувся мене. Не рукою, не тілом — а душею, свідомістю. І весь світ обернувся полем, чорним, живим, котячим у тиші, і я почув фінальні слова Книги Поля, що пророкували мій кінець:

«І Носій прийде, і земля поглине того, кого вибрано.
І хто впаде на стебла, той повернеться назавжди.
І світло не зупинить тих, що прийдуть з темряви.»

Я закрив очі. Серце моє билося у ритмі поля. І коли я відкрив — мене вже не було. Була тільки темрява, котра пам’ятає.

Поле стало повністю живим. Носій і колобки зникли в його тінях, і я зрозумів, що село остаточно загублене. Я — теж його частина, записаний у книзі, що ніхто не читає вголос, і тепер нічого не змінить долі Покотилихи.