3.Ті, що зникли

Поле прокинулося пізно вночі, коли місяць сховався за хмарами, а я стояв на краю лісової стежки, що вела до села. Вітер тихо пронизував ряди кукурудзи, і шелест стебел нагадував шепіт, який відлунює від стін порожньої церкви. Мені здавалося, що стебла нахилялися спеціально, щоб розпізнати мене, і в тінях щораз ховалося щось маленьке, кругле.

Сусіди почали зникати ще з початку тижня. Найпершою пропала стара Марія, яка вирішила перевірити свою ділянку за хатою. Її знайшли лише через два дні: геть виснажену, бліду, стояла на краю поля і повторювала одне й те саме —

«Вони слухають. І пам’ятають… і Носій йде…»

Вона нічого не пояснювала і не могла згадати, як дісталася туди. Після того ніхто не наважувався підходити до полів уночі.

Але потім зник Павло, молодий чоловік, який вирішив «посміятися з тих казок». Його собака повернулася сама, а Павла більше ніхто не бачив. На його місці залишилися лише невеликі круглі сліди на ґрунті — і вони рухалися по полю, як би хтось катав щось живе. Я відчув дивний запах — гіркий, нагадував розпечене борошно, змішане з металом.

Я не міг більше терпіти. Вирішив піти до старого Івана, сподіваючись, що він розкаже більше про ті зникнення. Іван сидів на ганку, обвівши полум’я свічки поглядом:

— Вони обрали. Поле завжди бере своє.

Він дістав ще один уламок таблички з Книги Поля. Літери, витесані або намальовані сажкою, рухалися, наче живі: 

«Хай кожне покоління дасть мені одну душу,
і я дам вам тишу на рік.
Хто позначений, той стане круглим,
і повернеться до мене,
як зерно повертається до землі.»

Я відчув, як шкіра покривається гусячою шкірою. Щось котилося між стебел, і воно не було одним. Їх ставало більше — маленькі, потріскані, чорні очі, що блищали в темряві.

«Я пам’ятаю всі. Тих, кого забрали вночі. Тих, хто плакав і тих, хто йшов мовчки.
Я ношу їх усередині себе, як зерна в колосі.»

Я відчув, що ці слова виходять не лише з таблички, а з кукурудзи, зі стебел, із землі під ногами. І вона пам’ятала мене.

Наступного вечора я почув стук у двері. Це був Петро, один із сусідів, який ще не зник. Його очі були налякані, а рухи нервові.

— Я бачив… — почав він тихо. — Поле оживає. Колобки… вони рухаються як живі. І… і я чув голос Носія.

Я не питав більше. Його слова підтверджували мої підозри. Я не міг більше вірити, що це лише фантазії. І тоді я почув щось у полі. Спершу я подумав, що це вітер, але ритм був надто регулярний, занадто людський.

«Вони народжуються з тиші, але ходять серед живих.
Слухають і пам’ятають. І ніхто не втече від того, що вони бачать.»

Я кинувся до вікна. Там, між стебел, котився перший Носій. Я не бачив його повністю, лише частину — круглу, потріскану, темну, що котилася мов жива, і очі його були схожі на людські, але спотворені. Він стежив за мною, і я відчув, як моє серце сповнюється острахом.

На подвір’ї стебла кукурудзи згиналися, витягуючи тонкі, коренеподібні руки назустріч мені. Десь у тіні прозвучав тихий стукіт — наче хтось перевіряв ґрунт, куди я ступав. Потім хтось крикнув: це був голос Павла, але спотворений і розтягнутий, мов тісто.

«Поле пам’ятає. Ті, кого воно обрало, повернуться.
І світло не зупинить тих, що прийдуть з темряви.»

Я закрив очі. Коли відкрив — сусіди зникли. Марія, Павло, їхні сліди і навіть крики розчинилися в нічній темряві, ніби ніколи й не існували. Лише поле залишилося, живе, дихаюче, що пам’ятало їх і чекало нових жертв. Я відчув, що тепер і моє ім’я записане в книзі, яку ніхто не читає вголос. У голові прозвучало ще одне закляття:

«Поле вже знає твоє ім’я. А значить — скоро знатимеш і ти моє.»

Я не міг кинутися геть. Дорога назад зникла під кукурудзою, стебла перепліталися, утворюючи живу стіну. Десь глибоко, серед коріння, я відчув ритм, схожий на серце — і серце це було моїм власним страхом, розмноженим, примноженим полем.

Ніч опустилася остаточно. І тоді я зрозумів: Носій наближається, і ті, що вже зникли, слухають його разом із полем. Страшне, спотворене, древнє, як сама земля, починає своє правління.

Я лежав на підлозі хати, затиснувши очі руками. Шепіт не припинявся:

«І коли настане ніч без місяця, і кукурудза стане чорнішою за воду криничну, і перестук стане гучніший за вітер, тоді вийде Останній… І не буде світанку в той день, бо Поле, що пам’ятає кров, забере собі небо.»

Я відчув, як поле тягне мене, мов магніт, і страх, який я відчував раніше, здається, був лише першим дотиком до темряви, що вже повністю поглинає Покотилиху.