2.Свідчення поля

Наступного ранку я прокинувся від того, що сонце просвічувало крізь стебла кукурудзи, відкидаючи довгі тіні у дворі. Лідія вже на кухні тихо кип’ятила чай. Я мовчав, бо спогади про ніч не давали мені спокою. Мені здавалося, що поле стоїть над хатою, стежить, спостерігає.

— Вчора ти дивився на поле дуже довго, — промовила Лідія, не піднімаючи очей. — Чула, що ти бачив… колобка?

Я заперечив, але слова застрягли в горлі. Як можна сказати правду про щось, чого ще не зовсім зрозумів сам?

— Люди з села казали, що бачать їх, — сказала вона. — Особливо старі. Дехто чує голоси. Дехто… зникає.

Слова ці нагадали мені старого Івана. Його погляд напередодні був не просто серйозним — він був попередженням. Я вирішив піти до нього після сніданку, сподіваючись дізнатися більше.

Іван сидів на ганку своєї старої хати, попиваючи чай, ізгорбившись, як тінь. Коли я підійшов, він підняв очі:

— Сідай, Петре. Я бачу, поле вже тебе вибрало.

— Вибрало? — прошепотів я.

— Колобки. Носій. Не бійся слів, — сказав він і передав мені зошит, обгорнутий шкіряною стрічкою. На його сторінках були вирізані або викарбувані фрагменти тексту, що нагадували стародавні заклинання. Я впізнав стилістику Книги Поля. Іван спрямував погляд у поле:

«І коли настане ніч без місяця,
і кукурудза стане чорнішою за воду криничну,
і перестук стане гучніший за вітер,
тоді вийде Останній.
І буде він найбільшим із усіх…
І не буде світанку в той день,
бо Поле, що пам’ятає кров,
забере собі небо.»

— Хто це? — спитав я, дивлячись на фрагмент.

— Носій. Він ще не прийшов, — сказав Іван. — Але він уже поряд. Відчуваєш? Поле котить його через темряву, готує його… і він спостерігає за тобою.

Я зітхнув. Почуття страху стало більш фізичним. Я бачив, як кукурудза коливалася сама по собі. Мені здалося, що стебла вигинаються, мов руки, прагнучи торкнутися мене.

Сусіди? — спитав я. — Що вони бачать?

— Діти, — Іван обвів поглядом хату, — їхні голоси тепер чутні по всьому селу. Старі бачили, як колобки котилися вночі. Хтось чув їхнє шепотіння, коли стебла шуміли, а хтось — бачив очі у темряві, що дивилися з-поміж кукурудзи. Ніхто не сміє розповідати відкрито, бо хто розкаже — більше ніколи не повернеться.

Я слухав його і відчував, як моє серце стискається. І в голові наче звучали слова з Книги:

«Я народився не в печі.
Я народився в тиші.
Піч — це тільки двері.
Справжнє тепло — під землею.»

Що це значить? Під землею? Хтось, хто народжується в тиші, вже котиться серед стебел…

Я пішов оглянути поле. Страх розривав мене зсередини, але щось притягувало. Кожне стебло кукурудзи було схоже на голову стародавнього спостерігача. Перестук посилювався. І тоді я помітив рух у темряві: маленька кругла тінь котилася між рядами, майже непомітно, але чітко. Серце стиснулося, відчуття пекла поширилося по спині.

«Вони слухають. І пам’ятають.»

Я відчув, що це правда. Мене не просто спостерігають — мене вже позначено. І тепер я — частина поля, хоча ще не хочу цього визнавати.

Ночі ставали довшими, шелест голоснішим. Кожного разу, коли я дивився на стебла, мені здавалося, що вони рухаються спеціально, щоб показати: поле стежить, поле пам’ятає, і те, що народиться, вже йде назустріч мені.

Я повернувся до хати, дихання моє було важким. І в голові звучав голос:

«Поле вже знає твоє ім’я.
А значить — скоро знатимеш і ти моє.»

І тоді я зрозумів, що страх — це лише початок. Щось живе в кукурудзі. Щось старе. І воно скоро зробить свій крок.