1.Повернення

Я не знав, чого боявся більше: порожніх хат Покотилихи чи власного минулого, яке розгорнулося тут, мов сухі листки на вітрі. Машина ступала по ґрунтовій дорозі, яка здавалася давно забутою, заросла бур’янами й висохлими травами. Кукурудзяні поля з обох боків тяглися до горизонту, високі, як стіни, стебла хиталися і шелестіли, мов шепіт, що доносився із землі.

— Слухай, Петре, — сказала тітка Лідія, яка приїхала зі мною, — поле шепоче. Мовби… хтось говорить.

Я мовчав, бо краще мовчати, ніж спровокувати поле. Я повернувся не для того, щоб згадувати, а щоб продати стару материнську хату й швидко зникнути. Але відчуття небезпеки вповзало в мене ще з дороги.

У дворі хати стояв старий дитячий м’яч, розтрощений, жовтий, немов засохле тіло, і я помітив темні тріщини на колодязі. Вітер ніс запах землі, змішаний із чимось гірким, майже металевим. Мені здалося, що запах той просочувався з самого ґрунту.

Першої ночі я не спав. Спочатку шелест полював за стінками будинку, потім почув тихий стукіт, мов хтось котився по ґанку. Місцеві старожили називали їх «колобки». Я сміявся, коли чував ці історії, але коли ліхтарик упав на поле, я побачив — щось кругле котилося між стебел. Тінь маленька, потріскана, з очима, що сяяли чорним, і вона дивилася на мене.

Наступного дня я зустрів старого Івана, дяка. Він підійшов, обхопивши себе плащем:

— Петре, ти повернувся. Бачив ти коли-небудь, щоб поле шепотіло так, ніби ходять люди?

Шепіт поля? — я спробував посміхнутися, але губи зрадили нервозність.

— Не смійся, хлопче. Колобки не ті, що в казках. Вони слухають. І пам’ятають.

Я відчув, як холод повз спину. Він поклав на стіл фрагмент старої таблички — дерев’яний шматок з вирізаними літерами, що немов тремтіли на дотик:

«Хай кожне покоління дасть мені одну душу,
і я дам вам тишу на рік.
Хто позначений, той стане круглим,
і повернеться до мене,
як зерно повертається до землі.»

Слова вибили мене з колії. Мені здалося, що табличка випромінює тепло… і холод одночасно. Я відчув, як поле навколо поглинає світло.

Лідія помітила мій погляд і тихо сказала:

— Ти теж бачиш…

Я відвернувся. Хотілося вірити, що це лише вітер, що шелест — просто шум стебел. Але коли наступної ночі я йшов перевіряти стару піч, що стояла в кутку подвір’я, я відчув, що стежка моя — не моя. Хтось або щось котилося позаду, тихо, беззвучно, як маленьке тісто.

Піч, де колись мама пекла хліб, виглядала нереально, темно, немов отвір у ніч. Я побачив на столі ще один фрагмент:

«Я пам’ятаю всі.
Тих, кого забрали вночі.
Тих, хто плакав і тих, хто йшов мовчки.
Я ношу їх усередині себе,
як зерна в колосі.»

Я відчув, що слова ці вимовляє поле, десь між стебел. Десь там, у тіні, воно чекає. І кругле, потріскане тіло з чорними очима — перший колобок — вже спостерігає.

Ніч була довгою. Я лежав, не сміючи рухнутися, бо шепіт ставав голоснішим, а стебла на вулиці хиталися не від вітру, а від когось живого. Я знав: моє повернення додому — не шлях назад, а початок того, що я не зможу пережити. І що, можливо, вже спостерігає за мною.

Поле пам’ятало. І тепер пам’ятало мене.