Про волатильність, або не все то Au, що золото

Ранок, як то кажуть, нічого не віщував. Керефін поїхав на роботу, Альда десь гралася, а Хельда і Бряк сиділи на кухні й дивилися перший випуск бабусиного відеоблогу про йогу — мовляв, онука надихнула. Вдавалося їй, між іншим, непогано, навіть тріскіт суглобів звучав медитативно, як музика вітру. Дивно навіть, що на останніх відео у її наставника третє око сіпалося.

Хельда спершу хвилювалася (бо коли бабуся розповіла, що буде вести блог «з цими оце модними позами», стало тривожно), але вже заспокоїлася — і все було тихо-мирно, поки раптом не почувся впевнений стук у двері. 

Спочатку Хельда машинально озвалася «Зараз відкрию», потім завмерла в задумі. Хто міг зайти до них тут? Керефін би просто зайшов, та й якщо воно якось замкнулося, у нього, звісно ж, були ключі. Тормар з'являвся через кухонну стіну, а з сусідами Керефін і раніше, за його словами, не надто спілкувався. 

У двері постукали вже нетерпляче, і знайомий голос покликав: «Пані Хельда! Пані Хельда, у вас є цукор?!».

Розпахнувши двері, Хельда ошелешено втупилася в свою давню сусідку, пані Тілліссу. Та жила через дві хати. У сенсі, колись давно, в минулому майже житті жила.

— Драсті, пані Хельда. У вас є цукор? Бо я тіки почала пампухи пекти, а цукру й немає.

Хельда вщипнула себе за руку, потерла очі. Тіллісса весело засміялася.

— Та ви ж не думайте, я ж не з пустими руками! Ось сирники принесла, — вона показала запашну миску. 

Хельда зробила крок назад, жестом запросивши гостю увійти — ввічливість ще ніхто не скасовував. Та покрутила головою.

— Ого, які стелі високі. Якщо стелажі з консервацією ставити, то в трилітрових банках це буде, хм…

— Від десяти до чотирнадцяти, дивлячись якої висоти полиці, — машинально озвалася Хельда, і одразу подумки зраділа, що хоч голос прорізався. 

Вони зайшли на кухню. Хельда кахикнула, показала гості на свій стілець — єдиний, що підходив за розміром — і почала набирати воду в чайник:

— Ну то ем. Ви сюди переїхали?

— Та ну нє, як господарство кидати? — пані Тіллісса весело плюхнулася на запропоноване місце. — Я за цукром просто. Бо почала пампухи пекти, а цукру й нема.

Питання щодо кількості кілометрів і днів, відмаханих заради цукру на пампухи, Хельда лишила при собі. В принципі, все ясно: селу стало замало особистих відомостей з її блогу, вирішили послати… ну не голубку миру, скоріше, сороку розвідки. Певна річ, просто зараз спровадити її з цукром — дипломатичний шкандаль. Пампуховий комітет просто так нікого не відряджає. Явно ж не за цукром, а за полуничкою з перцем приїхала. Втім, попри все, її присутність раптом дуже втішила. Виявляється, Хельда все ж скучила за своїми, тим більше, стосунки з пані Тілліссою завжди були приязними. 

Хельда заварила чай, швидко поставила на стіл кілька тарілок з мілянесами, грибною запеканкою, сирним пирогом та різними печивами: з дороги перший голод перебити, там вже нормально можна буде щось зготувати для гості. Потім після невеличкого підстрибу всілася на Керефінів стілець й закинула ногу за ногу. 

Гостя кинула уважний погляд на стіл, особливо теплий і схвальний — на мілянеси. Потім подивилася на Хельду, особливо уважно на її ноги, особливо прохолодно, несхвально і водночас співчутливо — на домашнє Хельдине взуття. Та подумаєш! 

Помітивши, що її погляд помітили, пані Тіллісса спохватилася і прощебетала:

— Ой, у вас ноги такі сильні стали.

— Ем, бачте, верхової їзди забагато останнім часом. 

Пані Тіллісса струснула головою, ще раз оглянула чудернацький різнорівневий стіл, тоді з повагою подивилася на Бряка, що спостерігав за нею з підвіконня:

— Ого, який кіт красивий. Великий, пухнастий.

Очі Бряка розширилися і він почав ошелешено озиратися по сторонах.

— Ой! — Тіллісса вказала на листівки «Живі позаздрять мертвим», що валялися на тому ж підвіконні. — Це що?

— А, то реклама. Великі соцвиплати для зомбі. Приніс порадитись щодо дизайну… знайомий, — слова «Керефінів шеф» Хельда обрізала, наче сховавши в кишеню. Хорошого, тобто приводів для пліток, потрохи.

Все одно пані Тіллісса радісно нашорошила вуха і озирнулася так, наче тут у кожній шухляді ховалося по соромицьому, але цікавому знайомству.

***

Бряк був не на жарт стривожений. Великий кіт? Де?! Чому він навіть запаху досі не відчув?

Він пробігся другим поверхом. Ані сліду, ані натяку. Коли повернувся, хазяйка та її гостя вже вийшли з-за столу — вони обговорювали чиїсь арабески з граблями на городі, намагалися їх відтворити й сміялися. Ну то добре. Лишивши їх, Бряк помчав перевіряти стайню. 

Коли повернувся, обидві вже були на вулиці. Хижо звузивши очі, вони міряли бурякові грядки, звіряли їх з фотографіями на телефоні гості та уїдливо сперечалися щодо масштабу. Що ж, Бряк, хоч і був малесеньким кошеням, вже знав, що довжина має значення.

Він побіг перевірити кущі лохини, де жив вредний їжак (може, він щось чув про великого кота? — ні, не чув), а коли знов повернувся, хазяйка з гостею вже помирилися: вони пили каву й обговорювали море, яке, на думку обох, було занадто пересоленим.

Потім вийшов з кімнати, аби йти шукати порушника біля річки — але й одразу повернувся, зачувши своє ім’я. 

***

— …отакі от фламбе, — всоте зацікавлено покрутивши головою, пані Тіллісса раптом втупилася у диплом «За знищення особливо небезпечного дракона», що висів над кавоваркою. — О-го! А ви що, знаєте Бряка? Хіба він десь тут живе?

Вона аж вперед нахилилася з незрозумілим виразом обличчя. Дивно, але таку карту гріх не розіграти. 

— Хгм, ну так, спілкуємося часом. А що?

— Та так, — Тіллісса поялозила на місці, ще сильніше нахиляючись уперед, схопила й збуджено відкусила шматок печива. — А в якому сенсі спілкуєтеся?

— У всякому, — обережно озвалася Хельда. — В принципі, можу познайомити. А звідки ви про нього дізналися?

Тіллісса озирнулася навсібіч і прошепотіла: