Книга Крові

ПРОЛОГ

Сьомий, чиє ім'я забули
Землі над Дніпром. За багато століть до заснування Києва.
Хлопчик помер на світанку.
Його мати зрозуміла це не одразу. Вона ще довго сиділа біля вогнища, тримаючи маленьку долоню між своїми руками й розтираючи холодні пальці, ніби могла повернути в них тепло. Над поселенням здіймався дим, пахло мокрою деревиною, а десь за деревами кричали птахи.
Світ продовжував жити.
І саме це здавалося їй найжорстокішим.
— Прокинься, — прошепотіла вона.

Дитина не відповіла.
— Я ж обіцяла тобі показати річку.
Її звали Ейра. Колись вона була цілителькою, і люди приходили до неї навіть із далеких поселень. Вона знала, яка трава втамовує біль, як зупиняти кровотечу, як приймати пологи й визначати наближення смерті за запахом людського подиху.
Проте тепер усі її знання виявилися безсилими.
— Якщо ви існуєте, — звернулася вона до богів, — заберіть мене замість нього.
Вітер хитнув полум'я.
Більше нічого.

Ейра підняла голову. Її обличчя було сухим. Сльози закінчилися ще вночі.
— Тоді я знайду когось, хто відповість.
Вона загорнула сина в біле полотно, взяла на руки й пішла до річки.
Тієї ночі вона вперше зустріла чоловіка без тіні.
На березі стояв незнайомець.
Високий, худий, у темному плащі, застебнутому кістяною застібкою. Його волосся було майже білим, хоча обличчя залишалося молодим. Він дивився на річку так, ніби чекав, поки вода заговорить.
— Твій син помер від гарячки, — промовив він, не обертаючись.
Ейра зупинилася.

Ейра зупинилася.
— Звідки ти знаєш?
— Я чув, як він кликав тебе.
— Ти був біля нашого дому?
— Ні.
Незнайомець повернув голову.
Його очі були золотими.
— Я почув його кров.
Ейра відступила на крок.
— Хто ти?
— Колись мене називали Маельхіром.
— А тепер?
Він усміхнувся. У цій усмішці не було радості.

— Тепер ті, хто знав моє ім'я, давно мертві.
Ейра міцніше притиснула дитину до грудей.
— Ти прийшов насміхатися з мене?
— Ні. Я прийшов запропонувати тобі те, чого не змогли дати твої боги.
— Повернути мого сина?
Маельхір мовчав так довго, що вона почала ненавидіти його.
— Я можу показати тобі, куди йдуть спогади померлих.
Ейра похитала головою.
— Мені не потрібні спогади. Мені потрібен мій хлопчик.
— А якщо між цими речами немає різниці?
Вода біля берега раптом завмерла.
Не сповільнилася.

Саме завмерла.
Хвиля застигла в повітрі, краплі зависли над камінням. Птах, що пролітав над річкою, перестав рухати крилами.
Ейра відчула, як у грудях закалатало серце.
Маельхір простягнув руку.
На його долоні лежала маленька червона нитка, яка ворушилася, наче жива.
— Це останній спогад твого сина, — сказав він. — Він думав про тебе.
Ейра простягнула пальці.
Щойно вона торкнулася нитки, світ зник.

Вона стояла посеред залитого сонцем лугу.

Бігла маленька дитина.
Її син.
Живий.
Він сміявся, спотикався об високу траву й кликав її.
— Мамо! Дивись!
Ейра впала навколішки.
— Ні…
Хлопчик підбіг до неї.
— Я знайшов найкрасивіший камінь!
Він розтиснув долоню. Там лежав звичайний білий камінець.
Ейра пам'ятала цей день.
Вони гуляли біля річки за три дні до його хвороби.
Вона обійняла сина.
Відчула тепло його тіла.
Запах волосся.

Навіть маленьку подряпину на руці.
— Я тебе люблю, — прошепотіла вона.
— Я знаю, мамо.
Він усміхнувся.
А тоді подивився їй просто в очі.
— Чому ти мене не відпускаєш?
Ейра завмерла.
— Що?
Небо потемніло.
Трава почала чорніти.
— Мені боляче, мамо.
Хлопчик заплакав.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше