Дивла. Книга друга. Герой ДивЛи

Розділ 1. В дорогу.

Єва Дев'ять спостерігала за вертиплавцем: той заляпав трьома парами фіолетових крил і, піднявшись у повітря, приєднався до своїх. Зграя цих дивовижних птахів ширяла серед з'їдених часом і руїн, що вигоріли на сонці, будівель, що колись були частиною Нью-Йорка. Крики, що долинали з висоти, зливалися в гармонійний неземний хор.

Ранкове сонце піднялося над східною лінією горизонту і підсвітило хмари, що повільно пливли над стародавніми руїнами. Єва пробралася крізь хитромудрий лабіринт обвалених цегляних стін і іржавих сталевих балок і зупинилася перед самотньою колоною, вкритою гігантським лишайником. Дівчинка витягла з сумки порожню пляшку, відкрутила кришку, здерла з колони здоровенний зморшкуватий лист і почала скручувати його. Єва вичавлювала лист, як ганчірку, все міцніше і міцніше, поки з черешка не почала сочитися вода.

«Серйозно? І це все? - подумала Єва, коли тоненький струмок води скельцем на дно пляшки. – Та на це ціла вічність піде. Даремно я викинула свої гідраційні пігулки». Вона зітхнула і зірвала наступний аркуш.

Закінчивши, Єва побрела вулицями зітлілого світу, що йдуть у минуле, і зупинилася перед затіненим розгорнутим входом у тунель, що веде до руїн усіма забутої бібліотеки. У пам'яті одразу виник образ гігантської тихоходки Отто – це він прокопав тунель, наче якесь велетенське щеня. Єва заплющила очі: її вірний товариш знаходився далеко звідси, зі своїм стадом, але дівчинка була впевнена, що водяний ведмідь спокійний і задоволений. У них з Отто виник якийсь зв'язок. Єва могла "чути" в голові, про що він думає, причому вона одна. Важко пояснити, як це відбувається. Просто вона відчувала його, та й годі.

Дівчинка розплющила очі і оглянула порожній обрій далеко за руїнами.

— Я така рада за тебе, Отто, — прошепотіла вона. - І я теж збираюся зустрітися зі своїм стадом.

Усміхаючись, вона продовжила шлях до табору.

У тіні напівзітлілої металевої арки сидів довготелесий синій прибулець із вигнутими назад колінами – Ровендер Кітт із клану сируліанців. Схоже, він перебирав речі, здобуті з бокової сумки, що звисала з борту припаркованого поряд глайдера, крила якого були вигнуті, як у чайки.

- Рови, ти мав рацію, - сказала Єва, підходячи до друга і трусячи в повітрі майже повною пляшкою.

Ровендер глянув на дівчинку, а потім повернувся до свого заняття і відповів м'яким, сиплим голосом:

- Твої рани скоро заживуть, озирнутися не встигнеш. А щодо пальців не турбуйся – потренуєшся, і буде простіше. - Він розстебнув другу сумку, причеплену до іншого борту глайдера, і почав копатися в ній. – Однак нам скоро знадобиться якийсь сніданок.

- Угу, їжа! Як щодо цього, не бажаєш?

Ровендер завмер з виразом щирого подиву на зарослому товстими волосками обличчі.

- Ой, тут Вокс! Ну і молодчина ти, Єва Дев'ять, просто молодець!

- Ага, - відповіла вона. – Знайшла їх у якійсь підземній пересадній станції. Потягла скільки змогла. - Вона відкрила сумку - та була заповнена екзотичними фруктами.

– Чудовий видобуток. Підійди-но, — покликав її Ровендер і поплескав по землі поруч із собою. – Подивися тепер, що я знайшов.

Єва сіла навпочіпки і перелила частину води в порожню пляшку друга. Потім, відпивши зі своєї, вона подивилася на трофеї перед ними, і її пересмикнуло. Як і сам глайдер, усі ці речі ще недавно належали дорсеанському мисливцю Бестіїлу. Тепер вони були розкладені маленькими купками на спальному килимку Ровендера.

- Я тобі вже казала - дивно і гидко копатися в його добрі, - сказала Єва, забираючи пляшку в сумку. – Мені нічого від нього не потрібне. - Хижий образ мисливця все ще не стерся з пам'яті Єви, і в глибині душі вона, як і раніше, побоювалася, чи не вискочить він з якогось укриття і чи не схопить її знову.

Ровендер сьорбнув води і відповідно кивнув. Потім він узяв у руки невеликий дерев'яний пристрій з безліччю якихось круглих ручок і, передавши незрозумілу штуковину Єви, сказав:

- Все так, Єва, але мало, що нам може знадобитися. Ось це, наприклад.

- Ем, здаюся, - відповіла вона, дивлячись на предмет без найменшого інтересу. – Що це взагалі?

– Це манок для усіляких птахів. Повертаєш ручку – і на клич злітаються птахи всіх мастей. — Ровендер обернув один із більших кругляшів, і пролунав знайомий клекіт вертиплавників.

- Зрозуміло ... Але навіщо взагалі закликати вертиплавців? Тобі не здається, що тут їх і так з надлишком? - Вона повернула манок Ровендер.

- Мабуть, так, але хто знає, раптом на щось згодиться, - мудро розсудив Ровендер і засунув штуковину в кишеню.

«Цікаво, а вертиплавці мешкають у всіх куточках Орбони?» - Раптом замислилася Єва.

- Гаразд, - сказала дівчинка. - Але що з речей Бестіїла нам справді може знадобитися?

Ровендер водив рукою над купками різних загадкових пристроїв, а потім відкрив якийсь мішечок – і звідти викотилася ціла жменя голосових перекодувальників.

– Як щодо цього? – Ровендер упіймав один із сферичних пристроїв. – Подивимося, чи чутливий до нього наш знайомий. Впевнений, хлопцю буде набагато спокійніше, якщо він зможе розуміти, що я говорю. - І підштовхнув кодувальник у бік Єви.

– Ну так, ти маєш рацію – як завжди. - Єва підвелася і витягла ще один вокс. - Піду запропоную йому скуштувати місцеву їжу.

Кам'янистим пустельним покривом Єва дійшла до піщаного майданчика, де на важких опорах спочивав круглий повітряний корабель.

У сонячному світлі пізнього ранку стало видно, що судно колись було пофарбоване в чорно-золоту клітку яскравими фарбами, але роки недбалості зробили свою справу. Тепер корабель здавався величезною комахою, що скидала шкірний покрив: з-під відстаючих пластів стародавньої емалі тут і там проглядав іржавий металевий панцир. Ряд стартових прискорювачів оперізував корпус судна, і від кожного тяглася вниз закаркала смужка бруду та вихлопних відкладень – до самого днища, хромованого, але вкритого патиною.