Клітка і Небо

Третьою до Таверни увійшла Поетеса. Її звали Лейла. Вона не принесла з собою ні ваги сувоїв, ні гуркоту зброї. Вона принесла тихий шелест шовку, аромат нічних квітів і нестерпну красу смутку. Її очі бачили світ не таким, яким він був, а таким, яким він міг би бути у віршах. Вона жила заради краси і була сповнена любові

Але її любов була вимогливою. Вона любила троянду, доки та не зів'яла. Вона любила місяць, доки його не закрила хмара. Вона любила людей, доки вони не виявляли своїх недоліків. Кожен зів'ялий пелюсток, кожна хмара, кожна недосконалість ранили її серце. Вона прийшла до Таверни, бо втомилася від болю, який приносила їй її власна любов до прекрасного.

Аліф зустрів її біля вікна, з якого було видно лише безмежне нічне небо. Він не дивився на Лейлу, а дивився на зорі.

— Я прийшла, бо моє серце розбите, — прошепотіла вона, і її голос був схожий на музику. — Я присвятила життя Любові та Красі, але вони приносять мені лише страждання. Чому те, що має підносити, так боляче ранить?

— Бо ти збудувала для своєї любові дуже гарну клітку, — не обертаючись, відповів Аліф. — Ти прикрасила її золотом і квітами. Але клітка залишається кліткою. І ти дивуєшся, чому птаха в ній страждає.

— Моя любов — не клітка! Вона — сад! — палко заперечила Лейла.

— Ти любиш птаха за його спів, — вів далі Аліф, — і тому замикаєш його в саду, щоб він співав лише для тебе. Ти любиш місяць, а тому щоночі чекаєш на його відображення у своєму ставку. Але коли птах замовкає, або коли вітер здіймає хвилі на воді й руйнує відображення, ти плачеш. Ти плачеш не тому, що любиш Місяць. А тому, що твоє дзеркало розбилося.

Він нарешті повернувся до неї.

— Те, що ти називаєш любов'ю, — це прив'язаність до красивої форми. Ти любиш не троянду, а її досконалі пелюстки. Ти любиш не людину, а її прекрасний образ, який ти сама створила. Ти — митець, що закохався у власну картину, і тепер ти боїшся, що фарби зів'януть.

— Але хіба прагнути краси — це злочин? — в її очах забриніли сльози.

— Прагнути — ні. Але намагатися втримати — так. Це все одно, що намагатися втримати в долоні сонячний промінь. Щойно ти стиснеш кулак, він зникне. Справжня любов не намагається втримати. Вона не є кліткою, навіть золотою. Вона — це небо.

— Небо? — не зрозуміла Лейла.

— Так. Безмежне, порожнє небо. Воно дозволяє сонцю світити, але не намагається його втримати. Воно дозволяє хмарам плисти, але не сумує, коли вони зникають. Воно приймає і сліпучу блискавку, і тихий захід сонця. Воно просто є. І в його обіймах усе знаходить своє місце. Твоя любов — це ставок, що хоче, аби в ньому вічно відбивався повний місяць. А справжня Любов — це нічне небо, яке дозволяє місяцю бути і повним, і молодим, і навіть зникати на деякий час, знаючи, що він є, незалежно від його форми.

Аліф підійшов до вогнища і взяв звідти щось, затиснувши в долоні. Він простягнув руку Лейлі.

— Я дам тобі завдання, поетесо.

Вона з острахом подивилася на його кулак. Коли він розкрив долоню, на ній лежала зів'яла, почорніла квітка. Її пелюстки були зморщені, а стебло — поламане. Для Лейли, яка оспівувала лише досконалість, це було втіленням потворності.

— Що я маю з цим робити? — здригнулася вона.

— Любити її, — просто сказав Аліф. — Сядь тут. Дивись на неї. Не на те, якою вона була. Не на те, якою могла б бути. Дивись на неї такою, яка вона є зараз. І знайди в ній красу. Знайди любов не до її форми, а до її суті. До її шляху від насінини до цього в'янення. І напиши вірш. Не елегію про втрачену красу, а оду її правді. Оду її смерті, яка є такою ж частиною життя, як і цвітіння.

Лейла взяла квітку. Вона була крихкою і неприємною на дотик. Це було найважче завдання з усіх можливих — побачити красу в її відсутності. Полюбити не відображення у ставку, а сам Місяць, навіть коли він прихований за хмарами.

Вона сіла в кутку Таверни, і вперше в житті її серце намагалося знайти любов, яка не є кліткою, а є безмежним небом.