Битва за Святилище

Ми з домовиком швидко підготували кімнату.

Бальтазар нервово ходив колами, стежачи, щоб жоден протяг не загасив свічки. Я закрила очі, притиснула долоні до холодного скла і прошепотіла слова, що пульсували в моїй крові. Скло під пальцями стало м’яким, наче теплий віск, і світ навколо розчинився.

Коли я розплющила очі, холодна осінь зникла.

Я знову стояла на тому самому подвір’ї, де панувало вічне літо. Повітря було солодким і густим від аромату квітів — навколо буяли величезні фіолетові та золоті іриси, мої тезки. Бабуся Магдалена сиділа на лавці під розлогою яблунею, спокійно вишиваючи рушник, наче й не було тієї страшної битви з Марфою.

— Прийшла-таки, — тихо сказала вона, не піднімаючи очей, але в її голосі чулася тепла усмішка. — Значить, «залізні люди» повернулися.

Я сіла поруч на лавку, відчуваючи неймовірне полегшення від її присутньості.

— Бабусю, він у Святилищі. Його звати Артур. Він бачить те, що не мають бачити люди, і використовує прилади, які розрізають простір. Він збирає духів у банки. Нащо вони йому? І хто він такий?

Магдалена відклала вишиття і подивилася в далечінь, де над горами тремтіло марево.

— Це почалося ще за моєї молодості, — почала вона розповідь. — Про наше Святилище дізналися люди з міста. Вони були затуманені хворим бажанням заволодіти ним, підкорити його своїм діянням. Те місце — Джерело — воно древнє, ще монахами намолене, там сила чиста, первісна. А ті люди... у народі їх називали сектою, але насправді це була група вчених. Вони володіли таємними знаннями і мали неймовірний прорив у технологіях, які змішували з темною магією.

Вона важко зітхнула, і пелюстка ірису впала їй на коліна.

— Вони хотіли заволодіти світом, шукали будь-які шляхи, аби людство підкорилося їм і визнало єдиним божеством. Я запечатала вхід своєю кров’ю, коли вони ледь не прорвалися всередину. Артур, без сумніву, один із них. Можливо, він син або онук тих, хто тоді пішов ні з чим. Вони не заспокоїлися, Ірино. Вони десятиліттями вдосконалювали свої машини, щоб «прогризти» захист, який я поставила. А духи... вони потрібні йому як паливо. Сила Святилища занадто велика для їхніх приладів, тому вони використовують чисті душі лісових істот як перехідники, як фільтри, щоб викачувати енергію гір і не згоріти самим.

— Як мені його зупинити? — мій голос тремтів. — Якщо він розіб'є серце гір, ми всі зникнемо.

Бабуся взяла мою руку у свою — її долоня була живою і теплою.

— Він думає, що обманув простір. Але він не знає, що Святилище — це жива істота. Ти маєш увійти туди не як загарбник з лазером, а як господиня. Ключ у твоїй любові до цього краю, але тобі знадобиться дещо матеріальне...

Бабуся витягла з кишені свого фартуха невеликий, наче обточений водою, камінь глибокого чорного кольору, всередині якого пульсує крихітна біла іскра.

— Тримай, онучко, — кладучи кристал у мою долоню. — Це «Громова Сльоза». У ній застиг розряд блискавки, що вдарила в серце нашої гори ще до того, як люди навчилися розпалювати багаття. Твій Артур думає, що його залізяки — це сила. Але цей камінь — це чиста енергія самої природи.

Бабуся стискає мої пальці навколо кристала.

— Коли опинишся поруч із його машинами, вивільни іскру. Вона викличе магічний імпульс такої потужності, що вся його електроніка перетвориться на мертве скло і брухт. Жоден його лазер не блимне, жодна колба не втримає духів. Його технології просто «забудуть», як працювати в присутності такої давньої сили.

Вона робиться серйозною, її погляд стає суворим.

— Але пам’ятай, Ірино: як тільки прилади згаснуть, ти маєш діяти швидко. Тобі потрібно буде знову накласти Кровну Печатку на вхід до Святилища. Те закляття, що я ставила, він уже прогриз своєю технікою, воно тримається на волосині. Тобі доведеться зміцнити його своєю силою, закрити це місце від чужинців раз і назавжди.

Магдалена на мить усміхається, і я бачу у її очах гордість.

— Тепер усе буде інакше. Раніше я ховала Святилище від усіх. Ти ж зробиш його серцем нашого кола. Коли Печатка буде оновлена, це місце стане для тебе і твоїх подруг — Насті та інших відьом — джерелом неймовірної сили. Ви зможете приходити туди, проводити ритуали й заряджати гори своєю енергією, а вони натомість оберігатимуть вас. Ви станете справжніми Хранительками, а не просто тими, хто ховається в лісах.

Раптом солодкий запах ірисів прорізав знайомий, дещо нетерплячий голос, що лунав ніби з-під товщі води.

— Ірино! Ти там не заснула в тому задзеркаллі? Вже третя свічка догорає, і в мене лапи затерпли твій транс охороняти! Передай старій привіт, якщо вона ще не забула, хто в цьому домі головний по затишку!

Бабуся Магдалена тихо зітхнула, але в кутиках її очей зібралися добрі зморшки.

— Ох і Бальтазар... Роки йдуть, а він такий же нестерпний, — вона лагідно штовхнула мене в бік дзеркального виходу. — Іди, онучко. Час не чекає. Бережи Серце Гір.

Я відчула ривок, і за мить холодна нічна кімната знову оточила мене. Свічки справді ледь блимали, кидаючи довгі тіні на стіни. Бальтазар, побачивши, що мої очі набули природного кольору, полегшено видихнув і застрибав навколо.

— Ну що? Привіт передала? Що сказала Магдалена? — засипав він питаннями.

Я коротко розповіла про вчених, про «Громову Сльозу» в моїй руці та про те, що нам потрібно оновити Печатку.

— Я так і знав! — вигукнув кіт. — Слухай сюди: я згадав, де саме цей прихований вхід. Це не просто скеля, це Сліпий Пік. Біжимо, поки вони не висмоктали останню іскру з малих світлячків!

Ми бігли крізь ніч так швидко, що вітер свистів у вухах. Нарешті перед нами постала велетенська, похмура стіна з глухого каміння, яка здавалася абсолютно неприступною. Жодної тріщини, жодного натяку на вхід.