Той, хто розрізає простір

Ми вийшли пізно, коли ліс уже потонув у непроглядній чорнильній темряві. Дорога вела через річку, де старий дерев’яний місток ледь скрипів під поривами осіннього вітру. Проте замість звичного тихуватого дзюрчання води ми почули дивний звук — хтось тонко і розпачливо хлипав.

На самому краєчку містка, підібгавши під себе кощаві коліна, сиділа Кікімора. Її звична бойова зухвалість кудись зникла; вона виглядала маленькою, мокрою і щиро нещасною.

— Що знову сталося, водоростева ти душа? — запитала я, зупинившись поруч. — Хто тебе образив?

Кікімора підняла на нас великі очі, повні каламутних сліз.

— Людина... — прохрипіла вона. — Не з наших країв, міська... У бежевому такому...

Ми з Бальтазаром миттєво перезирнулися. Здогадуватися, про кого йдеться, не довелося.

— Ну, і що він зробив? — Бальтазар примружив очі. — Невже наступив тобі на хвіст?

— Гірше! — вигукнула вона, розмазуючи твань по обличчю. — Я ж вирішила позабавитись. Думаю: йде чужак городський, дай-но я його налякаю так, щоб він штани в річці прав! Вже уявляла, як він від мого виску закричить і побіжить назад до села швидше вітру... Вискочила я перед ним, очі засвітила, пазурі розставила! А він...

Кікімора здригнулася від образи.

— Він навіть кроку не сповільнив! Зупинився, подивився на мене, як на якусь настирливу муху, і каже: «Іди геть звідси, страховище річкове, бо зараз розвію твій прах по цій твані, і навіть жаби про тебе не згадають». І палицею своєю замахнувся, від якої холодом смертельним війнуло...

Кікімора заридала ще дужче.

— Ірино, як це?! Як людина звичайна могла мене побачити? Я ж невидима для людського ока, у мене маскування найвищого болотного рівня! Навіть ваші сільські мисливці мене не бачать, тільки холод відчувають. А він дивився прямо в зіниці... Нагрубив, образив і пішов далі в ліс, наче я — порожнє місце!

Я відчула, як по спині пробіг крижаний піт. Слова Кікімори вдарили мене сильніше за будь-яке закляття.

— Він не просто людина, — прошепотіла я, дивлячись у темряву лісу, куди пішов Артур. — Але як... Бальтазаре, як я не відчула в ньому магічні здібності? Я ж відьма, я маю відчувати «своїх» за версту! Від нього ж не пахло силою, тільки тютюном та папером.

— Значить, він або дуже добре ховається, або його магія — зовсім іншої природи, не нашої, не гірської, — похмуро відповів кіт, притиснувши вуха. — Він як порожнеча. А порожнечу важче помітити, ніж вогонь.

Ми залишили Кікімору оплакувати свою зачеплену гордість і рушили далі. Тепер я була впевнена: ми йдемо не за нахабним археологом, а за кимось набагато небезпечнішим. Тим, хто знає про наш світ більше, ніж показує.

Знайшовши затишне місце в густих кущах ялівцю, неподалік від старої галявини, стали чекати й дивитися, що саме цей «непростий» гість збирається робити з нашими лісовими дітьми.

Ми затамували подих. Тишу лісу розрізав не просто промінь ліхтарика, а тонкий, отруйно-зелений лазерний промінь, що сканував кожен листок. Раптом прилад у руках Артура пискнув. Він навів свій дивний пристрій на величезний лопух, під яким, згорнувшись клубочком, мирно спав маленький польовий привид — напівпрозорий пухнастий комочок.

Пролунав звук, схожий на роботу потужного пилосмока, тільки металевий і холодний. Бідна сутність навіть не встигла прокинутися: її просто затягнуло в скляну капсулу на приладі. Привид бився об стінки, але магічне поле всередині не давало йому вирватися.

— Ах ти ж гад! — прошипів Бальтазар, готуючись до стрибка.

Але Артур раптом зупинився. Він не злякався, не почав озиратися. Він повільно повернув голову в бік наших кущів і вимкнув яскраве світло, залишивши тільки тьмяне підсвічування приладу. На його обличчі знову з’явилася та сама крижана, мертва посмішка.

— Я ж казав, що ви зацікавитесь, пані відьмо, — промовив він спокійно, наче ми сиділи у нього в кабінеті, а не в нічному лісі. — Ваша цікавість така ж передбачувана, як і ваша провінційна магія.

— Ану стій! — я вискочила з кущів, відчуваючи, як сила вогню концентрується в моїх долонях. — Відпусти його! Ти не маєш права забирати їх звідси!

Бальтазар випустив пазурі й вигнув спину, готуючись роздерти бежевий плащ цього нахаби на шматки. Ми кинулися вперед, щоб схопити його, але Артур навіть не поворухнувся.

— Ви запізнилися на кілька століть, дорогенька. Цей світ належить тим, хто знає, як використовувати його ресурси, а не тим, хто з ними розмовляє, — кинув він.

Одним різким рухом він провів лазерним променем просто по повітрю перед собою. Почувся тріск, наче рвалася стара тканина. Повітря розійшлося в сторони, утворюючи вертикальну рану — вхід у якесь інше, холодне й сіре місце, де виднілися контури металевих конструкцій.

Артур легко, майже граціозно застрибнув у цей розлом.

— Не шукайте мене, Ірино. Я сам знайду вас, коли прийде час для вашого архіву.

Дірка в просторі почала стрімко затягуватися. Я в останню секунду спробувала схопити його за край плаща, але пальці стиснули лише порожнечу. Повітря знову стало цілісним, залишаючи після себе тільки запах озону та легкий присмак металу на губах.

Ми залишилися посеред темного лісу. Бальтазар ошелешено дивився на місце, де щойно був розлом.

— Це що... це що зараз було? — проковтнув клубок у горлі кіт. — Він що, щойно розрізав простір, як ковбасу на свята?

Я стояла німа, дивлячись на свої руки. Він не був магом у нашому розумінні. Він використовував щось інше — технологію, змішану з вищою магією, про яку я навіть не чула.