Чай для ворога: Початок великого полювання

Світанок уже почав сіріти над верхівками смерек, коли я, втомлена й змерзла, підійшла до своєї хати. Тільки-но я прочинила двері, як почула швидке тупотіння лап. Бальтазар не просто прокинувся — він нервово метався по кімнаті, збиваючи лапами кути килимків. Побачивши мене, він різко зупинився, настовбурчив шерсть і не втримався:

— Ну і де ти швендяла?! — вигукнув він, обурено змахнувши хвостом. — Я прокинувся — ліжко холодне, відьми немає, хата пуста! Я вже думав бігти до дзвонів дзвонити чи ліс підпалювати, щоб тебе викурити! Як ти могла піти сама серед ночі?!

— Бальтазаре, заспокойся, — я втомлено опустилася на лаву й дістала з кишені знайдений клаптик. — Сова прилетіла, терміново. У лісі біда — пропадають маленькі сутності. Ельфи, польовики... навіть потерчата. 

Я розповіла йому про сонного Чугайстра під листям, про легковажну Мавку, якій було байдуже до всього, крім танців, і про Кікімору, яка ледь не побилася з Лісовиком на болоті. Бальтазар слухав, притиснувши вуха, і з підозрою розглядав тканину в моїй руці.

— Пропадають, кажеш... — пробурмотів він уже спокійніше, хоча в очах ще горіли іскри пережитого страху за мене. — Це не до добра, Ірино. Хтось прийшов у наш ліс із пастками.

— Годі вже на порозі мерзнути! Ірина бліда, як сметана, а кіт волає, наче його не годували тиждень. — З кухні визирнув домовик у своєму незмінному фартусі. Він гримнув ложкою по каструлі, закликаючи до порядку.

— Ану швидко снідати! Гаряча каша з маслом і свіжий чай — ось що вам зараз треба, а не по болотах у нічних сорочках бігати. Сідайте за стіл, я вже все накрив!

Ми з Бальтазаром перезирнулися й слухняно побрели на кухню, де вже смачно пахло домашнім затишком, який на мить дозволив забути про таємничу загрозу в лісі.

Після сніданку я взяла сито з зерном і пішла годувати курей, намагаючись розставити думки по поличках. Свіже ранкове повітря трохи заспокоювало, але тишу розірвав знайомий звук двигуна. Срібляста машина знову зупинилася біля хвіртки, і з неї вийшов Артур — такий же бездоганний і нахабний, як учора. Я відчула, як у мені закипає холодна лють.

— Тобі що, тут медом намазано? — крикнула я, не чекаючи, поки він підійде. — Я ж тобі вчора ясно сказала: не з'являйся тут! Ти настільки дурний, що не боїшся розлюченої відьми, чи просто страх втратив?

Я вже була готова вивільнити внутрішню магію та закрутити невеликий вихор, який би швидко виштовхав його геть з мого подвір'я, аж раптом почула хрипке шепотіння Бальтазара біля ніг:

— Ірино, запроси його на чай. Негайно.

Я ледь не впустила сито.

— На чай?! Бальтазаре, ти що, перегрівся на сонці? Ти ж його зненавидів не менше за мене! Чи ти натякаєш, щоб я підлила йому послаблюючих трав... чи відразу яду? — прошипіла я у відповідь.

— Варіант з ядом мені подобається, — буркнув кіт, примруживши очі, — але не зараз. Просто зроби, як кажу: затягни його в хату, відволікай розмовами і не став зайвих запитань. Довірся мені.

Пересиливши себе так, що аж зуби заскрипіли, я зробила глибокий вдих і витиснула з себе подобу ввічливості:

— Знаєте, Артуре... я подумала. Можливо, я вчора погарячкувала. Заходьте в хату, вип’ємо чаю, обговоримо ваші пропозиції.

На його обличчі розповзлася мерзенна, самовпевнена посмішка. Він явно вирішив, що смак перемоги вже близько і що я просто «набивала ціну», повівшись на гроші. Ми сіли за стіл. Я налила йому чаю, з величезною силою заставляючи себе посміхатися, поки він розпинався про «наукову цінність» моєї спадщини та пропонував суми, за які можна було б купити половину села. Навпроти нього, прямо на столі, сидів домовик. Він виглядав так, ніби зараз вибухне: кривив пики, показував Артуру язика і ледь не плював йому в чашку. Слава Богу, археолог його не бачив, бо я ледь стримувала істеричний сміх від цієї картини.

Тим часом Бальтазар, скориставшись тим, що Артур залишив вікно машини відчиненим, безшумною тінню прослизнув всередину. Він почав гарячково порпатися в речах на задньому сидінні, поки лапа не наштовхнулася на дорогий шарф. Це була та сама тканина — індиго з атласним блиском. Кіт розгорнув його і побачив рваний край — якраз там, де не вистачало того самого клаптика, що я знайшла вночі біля болота. Лють засліпила кота. Він зрозумів усе: і пастки на сутностей, і нічні вилазки цього «археолога». Бальтазар вискочив з машини і залетів у будинок як фурія, ледь не збивши з ніг домовика.

Артур, який саме розказував про «важливість збереження традицій», здригнувся і пожартував:

— Щось у вас котик неспокійний. Може, йому заспокійливого дати?

Від цих слів Бальтазар ледь не вчепився йому в горлянку. Він підскочив до мене і почав кричати такі образи, прокляття та добірні матірні слова на адресу Артура, яких я навіть половини не знала і чула вперше в житті. Його котячий словниковий запас виявився напрочуд багатим на нецензурну лексику.

— Ах ти ж недощипаний півень! Гнида кабінетна! — верещав Бальтазар, поки я намагалася зберегти незворушне обличчя. — Ірино, він — це він! Шарф у машині! Без шматка! Він їх краде!

Артур же продовжував невинно пити чай, абсолютно не розуміючи котячого крику. Він лише поправив окуляри, думаючи, що угода у нього вже в кишені, і задоволено відкинувся на спинку стільця. Я повільно засунула руку в кишеню кардигана, відчуваючи кінчиками пальців шорстку тканину. Моє серце калатало, але ззовні я залишалася холодною, як гірський лід. Витримавши паузу, я кинула синій клаптик прямо на стіл, поруч із його порцеляновою чашкою.