Затишшя перед бурею: осінь у магічній хатині

Осінь увірвалася в гори раптово, розфарбувавши схили в усі відтінки міді, золота та стиглої шипшини. Ранок починався вже не з лагідного тепла, а з густого, наче сметана, туману, що залягав у долинах, і терпкого запаху мокрого листя.

Я стояла на самому краєчку скелі, закутана в теплий в'язаний кардиган, і дихала на повні груди. Тепер, восени, енергія гір відчувалася інакше — вона стала густішою, спокійнішою, ніби природа готувалася до великого сну, збираючи сили в корінні та глибоких печерах. Закривши очі, я відчувала, як усередині гори вирує тепле золото магії, зігріваючи землю від перших приморозків. Гірська річка, вже холодніша й стрімкіша, вимивала з голови залишки нічних видінь, лишаючи по собі тільки кришталеву тишу. Я провела тут усю ніч, слухаючи, як шурхотить опале листя під ногами нічних звірів, і повернулася до хатини лише тоді, коли перше холодне сонце пробилося крізь хмари.

Біля хати, як завжди, панував «робочий настрій». На дворі вже лежав килим із жовтого листя берези, і домовик, озброївшись віником, люто намагався навести лад, хоча вітер явно грав на боці осені.

— Та куди ти його метеш?! — горлав Бальтазар, сидячи на великому гарбузі, що яскравим помаранчевим боком виблискував на сонці. — Ти його в купу, а воно назад! Стратегію треба змінити, невігласе! Треба плести сітку, щоб листя не розліталося!

Кіт, попри холод, відмовлявався сидіти в хаті. На ньому була маленька в'язана безрукавка, яку домовик (потайки, звісно) змайстрував зі старої шкарпетки, бо Бальтазар після поранення став страшенно мерзлякуватим, хоч і не зізнавався в цьому.

— Ану замовкни, «стратегу» недороблений! — огризнувся домовик, махаючи віником перед самим носом кота. — Я тут хазяйство до зими готую, дрова складаю, підвал перевіряю, а ти тільки й знаєш, що на гарбузах дупу гріти! Іди краще подивися, чи лисиці до курника не підкрадаються, а то розжирів на вершках, скоро в двері не пролізеш!

— Я не розжирів, я вкрився захисним шаром для збереження магічної енергії! — гордо відповів Бальтазар, поправляючи лапою свій комірець. — О, Ірино! Нарешті ти повернулася. Забери мене звідси, цей волохатий тиран змушує мене дихати пилом від його віника.

Я засміялася, піднімаючи теплого й важкенького кота на руки. У хаті було затишно: на печі сохли гриби, зібрані минулого тижня, а в повітрі стояв солодкий аромат яблучного пирога з корицею. Життя текло так по-доброму, що осіння прохолода тільки додавала відчуття спокою.

Однак спокій тривав лише до обіду.

Ближче до третьої години, коли небо затягнуло низькими сірими хмарами, біля нашої хвіртки загальмувала запилена срібляста автівка. З неї вийшов чоловік у бездоганному бежевому плащі та капелюсі. Він виглядав дивно на тлі наших розмитих дощами доріг — занадто чистий, занадто міський.

— Доброго дня! — гукнув він, ввічливо піднімаючи капелюха. — Мені сказали, що тут живе онука славетної Магдалени. Мене звати Артур, я археолог. Займаюся описом стародавніх святилищ Верховини перед початком зимових снігів.

Бальтазар на моїх руках раптом напружився. Його вуса здригнулися, а зіниці розширилися, перетворюючись на два чорні озерця.

— Археолог? — прошепотів він мені прямо у вухо. — Ірино, будь обережна. Від нього пахне не розкопками й землею. Від нього тхне старим папером, антикварною лавкою і... дуже холодною, професійною магією. Археологи не носять взуття вартістю в нашу хату, щоб топтати осіннє багно.

Я погладила кота, заспокоюючи його, але в глибині душі відчула, як по спині пробіг холодок, і зовсім не від осіннього вітру. Гори знову замовкли, прислухаючись до кроків незнайомця.

Артур почав поводитися так, ніби він уже купив цей будинок разом із нами. Не чекаючи запрошення, він рушив по подвір’ю, безпардонно заглядаючи в усі шпарини й навіть намагаючись зазирнути у вікно теплиці. Його черевики нахабно топтали жовте листя, яке домовик так старанно збирав у купу.

— Тут у вас цікава енергетика, — кинув він через плече, поправляючи окуляри. — Знаєте, пані Ірино, Магдалена була непростою жінкою. У неї були записи... певні сімейні таємниці, які не мають лежати мертвим вантажем у сільській хаті. Я готовий запропонувати вам дуже щедру винагороду за будь-яку інформацію про її архіви. Гроші, які дозволять вам забути про ці городи й переїхати в цивілізацію.

Моє терпіння луснуло, як перетягнута струна. Щось усередині мене — та сама гірська енергія, яку я вбирала вранці — різко штовхнула в груди.

— Ану стій! — мій голос пролунав куди гучніше й суворіше, ніж я очікувала. — Хто вам дав право вештатися моїм двором і зазирати в мої вікна? З чого ви взяли, що я збираюся розпродавати пам'ять своєї сім'ї якомусь першому зустрічному в бежевому плащі?

Артур зупинився й повільно обернувся. На його обличчі не було ні сорому, ні збентеження — тільки холодна, розрахункова цікавість.

— Вийдіть з мого двору, — я вказала пальцем на хвіртку. — І більше не приходьте. Моя бабуся не була туристичним об'єктом, а її записи — не товар.

Артур не поспішаючи пішов до машини. Вже тримаючись за ручку дверцят, він озирнувся і кинув через плече з кривою посмішкою:

— Подумайте гарно, Ірино. Я буду в селі ще тиждень. Емоції проходять, а вигода залишається. Не будьте такою впертою, як ваша бабуся, це її не врятувало.

Срібляста автівка зняла хмару пилу й зникла за поворотом. На душі залишився гидкий, липкий осад, наче я випадково торкнулася чогось мертвого.

— Бачила? — Бальтазар підійшов до мене і зневажливо плюнув у бік дороги. — Я ж казав. Якийсь общипаний довгий півень у дорогих шмотках. Археолог... Ага, бачив я таких археологів: вони риють не землю, а чужі життя. Тьху, навіть шерсть на загривку досі стоїть, наче мене струмом смикнуло.