Лікар

Прокинувшись, вона довго не могла збагнути, котра година. Годинник у кімнаті стояв, а за вікном було те саме сіре світло — наче ранок і вечір злилися в одне. У коридорі — порожньо, внизу — тиша.

Вона вмилася холодною водою й вирішила вийти надвір.

Селище вдень виявилося ще тихішим, ніж увечері. Кілька хат із забитими вікнами, іржаві гойдалки біля школи, стежки, зарослі травою. Лише вітер шелестів бур’янами, дахи тихо стогнали від часу. Здавалося, все тут покинуте — і водночас ніби хтось обережно підтримував порядок.

На головній вулиці вона помітила вивіску: «АМБУЛАТОРІЯ». Низька будівля з білими дверима. Їй раптом стало цікаво: а якщо лікар і справді є?

Вона відчинила двері. Усередині пахло йодом і старим деревом. Стіл, шафа з пляшечками, пожовклий плакат про грип на стіні.

Із сусідньої кімнати вийшов чоловік у білому халаті.

Вона здригнулася.

Це знову був він. Ті самі очі, ті самі риси. Але тепер — окуляри, пригладжене волосся, точні рухи. Голос теж змінився: сухий, діловий, із тінню турботи.

— Добрий день. Ви до лікаря?
— Я… просто зайшла подивитися.
— Розумію. Ви тут недавно?
— Учора приїхала.

Він кивнув, дістав блокнот, щось занотував.
— Значить, новенька. Вам варто пройти огляд. Особливо у вашому стані.

Вона напружилася.
— У якому… стані?

Він підняв очі, дивився спокійно, навіть лагідно:
— У вас перший триместр, правда ж?

Серце обірвалося.
— Звідки ви знаєте?..
— Я лікар. — Він сказав це без усмішки. — Тут людей небагато, але знати їх треба добре.

Вона відчула, як щоки налилися жаром. Усередині здійнялася тривога — й водночас полегшення: хтось знає, бачить, і це не загроза.

— Не хвилюйтеся, — додав він. — Якщо знадобиться допомога, приходьте.

Він розвернувся й пішов у сусідню кімнату. Так, наче розмова була вже завершена.

Вона ще трохи постояла, а тоді вийшла надвір. Довго стояла перед амбулаторією, не зрушуючи з місця.

Троє братів. Один у крамниці. Один у готелі. Один — лікар. Усе просто. Лише… чомусь із кожним новим «братом» відчуття порожнечі в селищі ставало густішим.